Колін Вільсон Паразити Свідомості — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 13 октября 2014



Сумнівів не лишалося: і Абхотів блок, і базальтові статуетки належали до однієї культури.

Рада, безперечно, була лише одна: пробити тунель аж до блоків. Про розміри окремих блоків ми не малії зеленого поняття. Нам здавалося, що таким заввишки, як показував екран зонда, міг бути не тільки мур, такою могла бути й уся споруда. Що ж до радарного знімка, то тут впадала в око ще одна прецікава річ.

Знімок зроблено згори, а отже, мур чи споруда лежали плазом - адже за будь-якої цивілізації написів на верхах мурів чи на дахах будівель не залишали ніколи.

Наші гості, хоч і спантеличені, були сповнені цікавості. Безумовно, наше відкриття стане найвидатнішнм за всю історію археології. Якщо воно, звісно, не химера, якщо прилади не брешуть.

Досі найвидатнішою з відомих людині цивілізацій вважалася цивілізація індіанців масма, які жили на плоскогір’ї Маркагуасі в Андах 9000 років тому. Визначаючи свого часу вік базальтових статуеток за допомогою приладу, ми визнали тодішні наші дані за хибні; згідно з ними цивілізація творців базальтових статуеток була принаймні вдвічі старша за цивілізацію Маркагуасі.

Фуад і його друзі затрималися до обіду, а о другій відлетіли. Прикро це усвідомлювати, але мене встиг роздратувати їхній захват нашим відкриттям. Фуад пообіцяв, що постарається якнайшвидше прислати нам повітряну платформу, але попередив, що справа може розтягтися на кілька день.

Ми вирішили дочекатися повітряної платформи, а не пересувати зонд самотужки. Нам явно збиралися подати куди більшу допомогу, ніж ми розраховували, тож не варто витрачати сил та енергії. Ми мали одного крота, але ризикувати ним було б нерозумно. Тому о пів на третю ми сиділи у затінку нижньої брами, пили оранжад і почували себе не при ділі.

Через півгодини прибув перший газетяр - анкарський кореспондент “Нью-Йорк таймсу”. Райх осатанів. Він подумав, що то турецький уряд роздзвонив про наше відкриття (як ми дізналися згодом, газетярів повідомили про нього два кіноактори).

Райх зник у своєму наметі, а мене залишив із газетярем, досить приємним чоловіком. Виявляється, той читав мою книжку про хеттів. Я показав йому фотознімок і пояснив роботу зонда. На його запитання, що скоїлося з кротом, я відповів, що не знаю; оскільки можна судити, крота вивели з ладу троглодити. То була перша моя помилка. Другої я припустився, коли він поцікавився розмірами Абхотового блока. Я відзначив, що ми не маємо доказів суцільності блока, хоча обабіч нього, здається, видно такі самі блоки. Може, це релігійний монумент у формі величезного блока, а може, споруда на кшталт зіккурату в Урі. Якщо блок суцільний, то є всі підстави говорити про цивілізацію велетнів.

На мій подив, газетяр сприйняв мої слова цілком серйозно. Він запитав, чи підтримую я теорію про велетнів-прадавніх мешканців Землі, загиблих через якусь жахливу катастрофу на Місяці. Я відповів, що мій обов’язок ученого - неупереджено сприймати будь-яку інформацію, аж поки знайдуться надійні докази “за” чи “проти”. Чи наше відкриття незаперечне доводить існування цивілізації велетнів, допитувався газетяр. Я відповів, що говорити про це ще рано. Тоді він поцікавився, чи згоден я з тим, що звичайні люди могли пересувати такі величезні будівельні блоки, як блоки піраміди в Гізі чи піраміди сонця в Теотигвакані. Все ще нічого не підозрюючи, я зауважив, що найбільші блоки в Гізі важать дванадцять тонн, а блок заввишки у сімдесят футів може заважити й цілу тисячу. І тут-таки заявив, що ми не маємо відомостей, як у давнину пересували кам’яні блоки піраміди Хеопса чи, приміром, кам’яні плити й стовпи Стонхенджа; хтозна, може, тогочасні люди знали більше, ніж ми звикли думати…

Не встиг я закінчити розмову з кореспондентом “Нью-Йорк таймсу”, як прибули ще три гелікоптери з газетярами.

Близько четвертої Райх мусив вийти з намету й показати газетярам механізм зонда.

Він насилу стримував своє роздратування. А до шостої ми обидва вже надсадили голос, даючи пояснення, і падали з ніг від утоми. Щоб спокійно повечеряти, ми знову мусили летіти до готелю в Кадірлі. Адміністраторові звеліли не кликати нас до телефону. Але о дев’ятій до нас прорвався Фуад. Він вимахував свіжим числом газети “Нью-Йорк тайме”. На першій сторінці красувалася стаття під заголовком “Найбільше відкриття в світі”. Зі статті випливало, ніби я вважаю, що ми відкрили місто велетів, і навіть припускаю, що ті велети були характерники й піднімали тисячотонні будівельні блоки за допомогою якихось загадкових знань, що не дійшли до нас. Якийсь мій славнозвісний колега висловлював думку про те, що єгипетські піраміди та піраміди Давнього Перу не могли бути споруджені жодним із

Відомих будівельникам способів і що нове відкриття незаперечне це доводить. На другій сторінці якийсь автор виступив з науково-популярною статтею “Велетні Атлантиди”.

Я запевнив Фуада, що не згадував про велетнів, принаймні так, як це подано в газеті. Райх пообіцяв зателефонувати до “Нью-Йорк таймсу” і спростувати повідомлення. Відтак я непомітно гулькнув у Райхову кімнату, щоб випити останню чарчину коньяку, звелівши коридорному казати всім, хоч би й самому турецькому султанові, що мене нема вдома.

Читачеві, либонь, ясно, чому весь наступний тиждень ми не верталися на місце розкопів. Турецький уряд відрядив солдатів охороняти обладнання; але до солдатських обов’язків не належало тримати відвідувачів на відстані, й геліокоптери кружляли над Каратепе, неначе оси круг меду. Готелі в Кадірлі були напхом напхані вперше, одколи їх споруджено. Щоб не трапляти на очі шукачам сенсацій та цікавим дармобитам, ми з Райхом намагалися не потикати носа зі своїх номерів. Турецький уряд забезпечив нас повітряною платформою за півдоби, але користуватись нею поки що було годі. Назавтра фонд Карнегі оголосив, що виділяє нам два мільйони доларів для будівництва тунелю; Світовий фінансовий комітет оголосив про виділення ще двох мільйонів. Наостанок турецький уряд зголосився звести довкола Чорної гори сорокафутову дротяну огорожу; Американський та Радянський фонди також взяли участь у її зведенні, й менше як за тиждень огорожа була готова. Нарешті можна було повернутися до роботи.

Однак тепер усе переінакшилось. Відійшли в минуле спокійні пообідні перепочинки та нічні розмови в наметах. Солдати стояли на чатах по всій горі. Видатні археологи різних країн засипали нас зливою запитань та пропозицій. У повітрі джмеліли геліокоптери, від приземлення їх утримували нескінченні перестороги по радіо з нашвидкуруч спорудженої вежі керування, спорудженої знову ж таки за участю Американського та Радянського фондів.

А проте нам велося не так-то вже й погано. Група інженерів та техніків примоцувала зонд до повітряної платформи, й тепер можна було миттю добувати дані над найважчими ділянками рельєфу. Турецький уряд приділив нам ще двоє кротів підвищеної міцності. Гроші та обладнання видавали на першу вимогу-життя, про яке мріє кожен археолог.

За два дні ми зробили чимало разючих відкриттів. Насамперед покази зонда підтверджували знахідку похованого міста. Мури та споруди тяглися більше як на милю в обох напрямках. Чорна гора-Каратепе - височіла приблизно над середмістям.

І що цікаво - місто таки справді належало колись велетням. Блок Аб-хота виявився не спорудою і не культовим монументом; то був суцільний будівельний блок, витесаний з найтвердішого різновиду базальту.

Один з кротів відтяв шматок блока і видобув на поверхню.

І тут нас почала переслідувати лиха доля. Через дві доби ми втратили одного з нових кротів-так само, як і першого разу. Він перестав відгукуватись на сигнали на глибині двох миль. Через тиждень ми втратили другого крота - обладнання вартістю в півмільйона фунтів опинилося під товстим шаром землі. Далі приключилося ще гірше. Роззява-оператор утратив контроль над повітряною платформою, і зонд розтрощив будинок з турецькими солдатами. Вісімнадцятеро з них загинуло. Зонд залишився неушкодженим, але газетярі, ще не охололі після перших сенсацій, не забарилися провести паралель з нещастями, що випали на долю Картерової експедиції 1922 року, та з сенсаційними розповідями про “прокляття Тутанхамона”. Один мій колега, на чию розважливість я цілком був покладався, виступив з доповіддю про мої погляди на хеттську історію. З його доповіді випливало, ніби хетти Каратепе зуміли вижити завдяки усталеній славі чародіїв.

Доповідь викликала хвилю сенсаційних повідомлень.

Саме під ту пору спливло на поверхню і зазвучало у всіх на вустах ім’я Говарда Лавкрафта. Як і більшість моїх колег, я сном-духом не відав про Лавкрафта, письменника-фантаста, померлого 1937 року. Після його смерті ще довго існував “культ Лавкрафта”, значною мірою завдяки зусиллям Лавкрафтового приятеля _ письменника Августа Дерлета. Так ось цей Дерлет і написав Райхові листа, де зазначав, що ім’я Абхота Нечистого трапляється в Лавкрафтових творах і що Лавкрафт змалював його як одного із Старих.

Я вирішив, що це просто жарт, коли Райх показав мені листа.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций