Річард Райт Яскрава Вранішня Зоря — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 10 октября 2014





- Я хочу, щоб ти був обережний, синку.

- Коли ми почнемо недовіряти своїм товаришам, тоді всьому кінець.

- Любий, я знаю кожного чорного в окрузі. Вони виросли на моїх очах, декого я сама приймала на світ божий і бавила; я знаю їх як облуплених. Жоден із них. не міг виказати! Ці люди нізащо не відчинять свої двері ворогові! Сину, це таки хтось із білих! Ти лишень послухай мене…

- Чому саме з білих? Якщо це так, то всі вони Іуди.

- Сину, придивляйся до кожного.

Він замотав головою і тяжко зітхнув.

- Мамо, я сто разів тобі казав, що для мене немає різниці між білими й чорними. Для мене існують тільки багаті й бідні.

Вона зібрала брудний посуд і склала у велику миску. Краєм ока бачила, як він натягає мокрі черевики. Таки йде! Коли при - брала останню тарілку, він уже стояв одягнений, гріючи руки над

Вогнем. Ще мить, і він піде - можливо, як Саг, назавжди… їй щось здушило горло. Ця боротьба забирає геть усе! Господь кидає нас у цей світ, щоб знищувати і вбивати!

- Ось, візьми, мамо,- сказав Джонні.

Вона побачила на його простягненій руці пачку грошей.

- Сховай. Вони тобі знадобляться.

- Гроші не мої, мамо, а партійні.

- Але ж ти можеш іти з ними.

- Ще десь загублю.

- Не втрачай тями, сину.

- Якщо я не вернусь, вони знадобляться їм.

Він дивився їй в обличчя, а вона - на гроші.

- Сховай. Я дам їм свої.

- Де ти стільки візьмеш?

- Я маю.

- Звідки?

Мати зітхнула.

- Складала по долару для Сага, відколи він сидить у в’яз - ниці.

- Бідна моя!

Вона побачила в його очах любов і подив. Джонні неохоче запхнув. гроші в кишеню.

- Ну, я пішов!

- Стривай, випий соди на дорогу.

Вона дивилась, як він п’є, потім узяла в нього чашку.

- Бувай!

- Залиш папери!

Вона відсунула заслінку димоходу, і він сховав туди папери.

Потім провела його до дверей, узяла за плечі й повернула до себе:

- Господи, хочеш зробити революцію, а в самого навіть ґуд - зики на піджаку не застебнуті! - Вона позастібала ґудзики й зве - ла йому комір.- Ну от!

Він насунув на очі капелюха. Мати прочинила двері, й шале - ний холодний вітер обдав їхні обличчя. Вона дивилася, як чорні поля й сіра пелена дощу поглинають хлопця. Коли його кроки завмерли в темряві, повільно зачинила двері, підійшла до ліжка й, не роздягаючись, лягла. Під шум дощу снувалися думки:

“Пішов! Боже, я знала, що він піде!” Кров холола у неї від жаху.

З Вона мовби гойдалась на сірій хвилі між маренням та сном і раптом прокинулась від грюкоту в двері й крижаного холоду в кімнаті. Звівшись на лікоть і затамувавши подих, злякано

Дослухалась у непроникній темряві до тупотіння ніг і гучних вигуків. Мати знала: шукають його! Зусиллям волі вона встала, рішуча й грізна.



- Лампа горить!

- Де?

- Он тамі - Пошукайте на кухні!

- Тьху, скрізь смердить неграми!

- Тут хтось був або десь ховається!

- Так, он у плиті ще тліє!

- Може, він ще десь тут?

- Хлопче, поглянь на оті банки з варенням.

- Негри варять непогане варення!

- Пошукай хліба! , - Тут тільки житній!

- Відломи й мені шмат!

- Не хвилюйся, тут його досить!

- Треба взяти трохи цього добра з собою.

- Глянь, тут ще й горщик із супом!

- Краще б чашечку гарячої кави!

- Гей ви! Ходімо! Ми прийшли сюди не бенкетувати!

Вона повільно рушила до дверей. Вони шукають його, але ще не знайшли!

На-порозі стала й схопилася за живіт. У кухні було повно білих у лискучих дощовиках. Хоч лампа горіла, електричні ліхта - рики й досі спалахували в їхніх червоних кулаках. На підлозі стояли брудні калюжі від їхнього взуття.

- Ану, білі, геть із мого дому!

Мертва тиша; всі одночасно повернули голови до жінки. Вона помітила якийсь несподіваний рух, та зрозуміла все аж тоді, коли відчула, як щось обпекло обличчя, їй забило дух, але вона не зру - j шила з місця. Спокійно витерла лівою рукою очі. Котрийсь із білих жбурнув їй в обличчя ложку гарячого гороху.

- Ну що, смачно, стара відьмо?

- Я прошу залишити мій дім!

З гурту вийшов шериф і підступив до неї.

- Слухайте, тітонько…

- Я для білих не тітонька!

- Ви сьогодні не в настрої!

- Який там настрій! Краще заберіть звідси оцих негідників!

- Вам щось не подобається?

- А кому це може сподобатись?

- І що ви збираєтесь робити?

- Вигнати вас із мого дому!

- Як господиня?

- Я буду тут господинею після того, як ви накажете їм уши - тися геть!

Її голос перейшов на грізний шепіт, вона роздивлялася по кухні і пильно вивчала кожне обличчя.

- Слухайте, тітонько,- голос шерифа пом’якшав.- Я при - йшов сюди, щоб помогти вам. Чому ви так розгнівались?



- Ви самі собі не можете помогти відколи народилися! - спа - лахнула вона.- Як же ви поможете мені?

Один із них вийшов наперед і став навпроти неї.

- Слухай ти, чорнопика, як це ти розмовляєш з білим?

- А мені байдуже, хто переді мною!

- Ти пошкодуєш…

- А ви не лякайте!

- Тебе треба повчити, як бути покірним негром!

- Отакий мене вчитиме?

- Ану заткни пельку!

- І не подумаю!

- Не розперізуйся!

- Геть з мого дому!

- А якщо ми не підемо? - втрутився шериф.

Вони оточили її з усіх боків. А вона так само непорушне стояла у дверях. Стояла й весь час думала про Джонні. Мати знала: ці теж думають про нього, і вона гарячкове міркувала, що зробити, щоб вони не забрали його від неї.

- А якщо не підемо? - знову спитав шериф.

- Двадцять чоловіків проти старої жінки! То оце ви такі, білі, хоробрі?

Шериф схопив її за руку.

- Гей, ти! З нас досить твоїх образ! Де твій син?

- Хіба ви не знаєте?..

- Хочеш по пиці?

- На це ви всі здатні…

Шериф ударив її по обличчю. Вона поточилася до стіни і впа - ла на коліна.

- Оце так білі поводяться з негритянками?

Вона поволі підвелася; навіть не доторкнувшись до щоки, яка аж горіла, спокійно склала руки на животі.

- Всі ви здатні лише на підлоту…

Він вдарив ще раз. Жінка ступила кілька кроків назад і впала на бік.

- То, кажеш, здатні на підлоту?

Вона знову стояла перед ним з сухими очима, ніби її й не били.

- Облиш її! Нам потрібен її вилупок, а не нона! - озвався один.

- Де твій син?- спитав шериф.

- Шукайте!

- Ми його знайдем і вб’ємо!

- Він буде не єдиний негр, якого ви вбили,- мовила мати.

Вона відчувала гордість за сина. Немає таких мук, яких би вона не стерпіла заради нього. Краще вмерти, ніж піддатися оцим!

Стоячи перед білими й захлинаючись кров’ю, мати навіть забула про Джонні. Забула тому, що вони мучили її, намагалися вирвати з неї таємницю, змусити її сказати, де син. Забула, щоб довести їм, що не всього можна добитися насильством і вбивством.



- Де відбудуться збори? - гримнув шериф.

- Хіба ви не знаєте?

- Чи їх зовсім не буде?

- Навіщо в мене питати?

- Збори мають відбутися!

- Невже?

- Я виб’ю з тебе правду!

- На це ти спритний.

- Ми прийшли сюди не гратися!

- Воно й видно.

- Твій чорнопикий син блукає десь поблизу, і ми неодмінно знайдемо його,- заявив шериф.- Якщо ти скажеш, де він, йому буде краще. А коли ми зловимо його, то вб’ємо! Тоді готуй про - стирало, щоб накрити його! Готуй, бо він буде мертвий!

- Він буде не єдиний негр, якого ви вбили! - знову сказала вона.

Шериф пройшов повз неї. Решта посунула за ним. “Нічого у вас не вийде! - подумала вона.- Ніколи в світі!” А серце в неї палало, щоб показати силу її гордості й велич свободи; воно стуго - ніло, щоб вилити всі муки словами, в яких була її віра й переконан - ня, що вже ніякі тортури їй не страшні. Ця віра охопила все її єство, проте не засліпила. Жінка йшла за білими до дверей, стис - нувши кулаки. Вона бачила, як усі вийшли на грузьку дорогу.

В кожній краплинці дощу відбивалося мерехтіння жовтавої смуги.

Губи матері заворушились, і вона вигукнула:

- Ви його не схопите! Нізащо в світі!

Шериф став і обернувся; голос його був глухий і рішучий:

- Та замовкни ти, стара відьмо!

- Я сама знаю, коли мені мовчати!

- Он як? Але зараз я тебе ще повчу!

Він умить опинився на ґанку. Вона відступила в сіни, не зводячи з нього погляду.

- Ну, то коли ти перестанеш патякати? - спитав він, підій - маючи кулак.

Удар прийшовся у скроню; в жінки потемніло в очах, вона впала долілиць. Він почав бити її брудними черевиками в груди і в живіт.

- Побалакай мені ще, клята!

Вона хотіла підвестися, але не могла, біль скував усе тіло. До її затуманеної свідомості долинув ледве чутний голос:

- Облиш її, ради бога, адже ми прийшли сюди по отого негра…

4 Вона не знала, скільки пролежала непритомна у темних сінях.

Її першим відчуттям був невимовний страх, що наростав у грудях, потім гострий біль, що пронизував усе тіло. У вухах барабанив

Дощ, а в дверях гуляв холодний вітер. Вона розплющила очі, але спочатку нічого не побачила, їй здалося, що вона сидить, прихи - лившись до стіни. З зусиллям повернула шию, і тс, що побачила, змусило її затамувати дух: вгорі над нею зависла велика біла пляма.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций