Оскар Уайльд Щасливий Принц

Розміщено Шкільні твори в 6 октября 2014



Оскар Уайльд

Щасливий Принц



Перекладач: I. Корунець

Джерело: З книги: Уайльд О. Казки: - К.: Школа, 2000.



Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com







На високій колоні стриміла над містом статуя Щасливого Принца. Він був зверху донизу покритий тонесенькими листочками щирого золота. Замість очей у Принца сяяли два сапфіри, а на руків’ї шпаги пломенів великий рубін. Усі були в захваті від Принца.



- Він у нас прекрасний, мов флюгер-півень,-зауважив Міський Радник, що хотів уславитись як цінитель мистецтва.- От тільки користі від нього менше,- додав він, боячись, щоб його не запідозрили в непрактичності, хоч насправді він був ще й який практичний.



- Чому ти не можеш поводитись, як Щасливий Принц? - дорікала розсудлива матуся своєму хлоп’яті, яке заливалося слізьми, вимагаючи місяця з неба.- Он дивись, Щасливий Принц ніколи й не подумає чогось там вередувати.



- Я радий, що на білому світі є хоч один щасливець! - пробубонів, надивившись на ту дивовижну статую, один зневірений бідолаха.



- Чисто тобі ангел! - дивувалися Діти з Притулку, виходячи з собору в яскраво-червоних пелеринках і чистеньких білих фартушках.



- Що це ви кажете? Хіба ви коли-небудь бачили ангела? - здивувався Вчитель Математики.



- Авжеж, бачили - уві сні,- відповіли Діти з Притулку, і Вчитель Математики насупився, бо йому не подобалося, що діти бачать сни.



Якось уночі над містом пролітала Ластівка. Її подруги ось уже шість тижнів як подалися до Єгипту, а вона відстала, бо закохалася в чудовий Очерет. Уперше вона зустрілася з Очеретом ще навесні, коли ганялася за великим жовтим метеликом. Ластівку так зачарував гнучкий стан Очерету, що вона зараз же й защебетала до нього.



- Можна, я покохаю тебе? - запитала Ластівка, яка любила зразу переходити до діла, і зелений Очерет низько вклонився їй. Тоді Ластівка закружляла навколо нього, черкаючи крильцями воду, аж побігли срібні брижі. Отак Ластівка цілісіньке літо залицялася до Очерету.



- Що за безглузда любов? - щебетали інші ластівки.- Адже в того Очерету немає грошей, а родичів - більш ніж треба.



I справді, на річці росло повно очерету.



Потім, коли настала осінь, усі ластівки полетіли у вирій. Як їх не стало, наша Ластівка відчула себе вкрай самотньою, і Очерет помалу став їй набридати.



- Там він не вміє розмовляти,- сказала Ластівка.- До того ж, мабуть, він ще й не сталий, бо все заграє з вітерцем.



I справді, тільки-но повіє вітерець, Очерет йому й вклониться, та так зграбно!



“Та й сидень він,- міркувала далі Ластівка,- а я люблю мандри, отже, й чоловік мій повинен любити мандри”.



- Ну то як, полетиш зі мною? - запитала його нарешті Ластівка. Та Очерет тільки похитав головою: він так любив свою домівку!



- Ах, то ти тільки жартував зі мною! - крикнула Ластівка.- Тоді я лечу в Єгипет, до пірамід. Прощавай!



I вона знялась та й полетіла. Цілий день літала, а надвечір побачила велике місто.



- Де ж переночувати? - промовила сама до себе Ластівка.- Сподіваюсь, місто приготувалося мене зустрічати.



I раптом вона побачила статую на високій колоні.



- Отут я й зупинюся! - вигукнула вона.- Місце чудове, і свіжого повітря багато.



I Ластівка сіла просто між ступнями Щасливого Принца.



- Та у мене золота спальня! - вдоволено промовила вона, поглянувши довкола. I заходилась лаштуватися спати. Але не встигла вона сховати голівку під крило, як на неї раптом упала велика крапля води.



- Що за дивина! - вигукнула Ластівка.- На небі ні хмаринки, світять зорі, і дощ іде. Клімат на півночі Європи просто жахливий! Мій Очерет любив дощ, але ж він був такий егоїст!



А потім упала ще одна краплина.



- Яка користь від статуї, коли вона не може захистити від дощу? Треба пошукати якогось затишного димаря,- промовила Ластівка і вже хотіла летіти.



Та не встигла вона розпростати крила, як упала третя краплина. Ластівка глянула вгору, і що ж вона побачила!



Очі Щасливого Принца були повні сліз. Сльози котилися вниз по золотих щоках. Обличчя Принца було таке гарне в місячному сяйві, що Ластівку взяла жалість,



- Хто ти такий? - запитала вона.



- Я Щасливий Принц.



- То чому ж ти плачеш? Я вже вся мокра від твоїх сліз.



- Коли я ще був живий і в мене було справжнє людське серце, я не знав, що таке сльози,- відповіла статуя.- Я жив у палаці Sans Souci1, куди смуткові не можна заходити. Цілими днями я розважався з друзями в саду, а ввечері танцював на балах у Великій Залі. Довкола саду стояв могутній мур, і мені жодного разу не спало на думку запитати, що діється там, за тим муром. Адже все коло мене було таке чудове! Всі придворні називали мене “Щасливим Принцом”, і я таки й справді був щасливий, якщо у втіхах щастя. Так я жив і отак помер. А тепер, коли я вже неживий, мене поставили ось тут, так високо, що я бачу всі болячки і все убозтво мого міста. I, хоч серце в мене із свинцю, я все ж не можу стримати сліз.



“Як? То він не весь золотий?” - подумала Ластівка, але вголос цього не сказала, бо була дуже чемна.



- Ген там,- вела далі статуя тихим мелодійним голосом,- ген там у вузькій вуличці стоїть убогий будинок. Одне вікно в ньому відчинене, і я бачу жінку, що схилилась над столом. Обличчя її худе й стражденне, руки шкарубкі й червоні від уколів голки, бо вона кравчиха. Вона гаптує квіти-пасифлори на атласній сукні найвродливішої з фрейлін Королеви - в тій сукні фрейліна з’явиться на придворний бал. А в кутку кімнати в ліжку лежить її хворий синок. У нього гарячка, і він просить апельсинів. Мати ж нічого, крім річкової води, не може йому дати, і дитя безперестанку плаче. Ластівко, люба Ластівонько, чи не віднесла б ти їй рубін з руків’я моєї шпаги? Я ж не можу рушити з місця, бо ноги мої прикуті до п’єдесталу.



- Але я мушу поспішати до Єгипту,- відповіла Ластівка.- Мої посестри кружляють по-над Нілом і розмовляють з пишними лотосами. Скоро вже вони полетять ночувати до гробниці Великого Царя. Там лежить він сам у розмальованій домовині. Він загорнений у жовте вбрання і набальзамований пахкими травами. Його шия обвита блідо-зеленим нефритовим ланцюжком, а руки в нього - мов зів’яле листя.



- Ластівко, Ластівко, люба Ластівонько! Зостанься тут на одну тільки ніч і будь моїм посланцем. Хлопчика так палить спрага, і мати його така смутна.



- Не дуже я полюбляю отих хлопців,- відказала Ластівка.- Минулого літа, коли я жила над річкою, мірошникові діти, лихі хлопчиська, завжди кидали камінцями в мене. Звичайно, вони жодного разу не влучили, бо ми, ластівки, дуже спритні, а до того, я походжу з роду, що славився особливою спритністю. Та все ж це було дуже нечемно.



Але Щасливий Принц був такий сумний, що Ластівці стало жаль його.



- Тут дуже холодно,- сказала вона,- та байдуже, я зостануся тут на цю ніч і буду твоїм посланцем.



- Дякую тобі, люба Ластівонько,- мовив Принц.



I Ластівка виклювала з руків’я його шпаги великий червоний камінець і з рубіном у дзьобику полетіла понад дахами міста.



Вона пролетіла над дзвіницею собору, де статуї ангелів з білого мармуру.



Вона пролетіла над королівським палацом і чула звуки музики. На балкон вийшла вродлива дівчина зі своїм коханим.



- Яке диво ці зірки,- сказав він до неї,- і яка дивна влада кохання!



- Сподіваюсь, моя сукня буде вчасно пошита до придворного балу,- відповіла дівчина.- Я наказала вигаптувати на ній квіти пасифлори, та ці кравчихи такі ледачі.



Ластівка пролетіла над річкою і побачила ліхтарі на щоглах кораблів. Потім вона пролетіла над гетто і побачила старих євреїв, що вкладали торгові угоди між собою і зважували монети на мідних терезах. Та ось, нарешті, вона підлетіла до вбогого будинку й заглянула у вікно. Хлоп’я кидалося в гарячці, а мати на мить заснула - так натомилася. Ластівка шмигнула у вікно й поклала рубін на стіл біля наперстка кравчихи. Потім обережно покружляла над ліжком, навіваючи прохолоду на чоло хлоп’яти.



- Як мені стало добре! - мовило дитя.- Певне, я скоро видужаю.- I заснуло солодким сном.



Ластівка вернулась до Щасливого Принца і розповіла йому все.



- Дивно,- сказала вона насамкінець,- але мені тепло, хоч надворі страшенний холод.



- Це тому, що ти зробила добре діло! - пояснив їй Принц.



I Ластівка задумалась над цим, а тоді й заснула. Від думок її завжди хилило на сон.



Коли розвиднілось, Ластівка полетіла до річки купатись.



- Що за дивне явище! - вигукнув Професор Орнітології, що саме йшов містком.- Ластівка взимку!



I він докладно описав це у місцевій газеті. Всі цитували ту статтю: в ній було повнісінько таких слів, яких ніхто не розумів.



“Сьогодні ж уночі лечу до Єгипту”,- сказала собі Ластівка і зразу повеселіла.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций