Андрухович Юрій Ігорович Рекреації — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 6 октября 2014


— Товариство, в мене народився тост, — підвівся Немирич з налитою чаркою в руці. — Наливайте собі, бо я тостую.

Пєтя, прокліпавши відповідь Хомського, тепер наготувався слухати тост.

— Рідні! — почав Немирич. — Людина створена гак, що їй завжди всього мало. Вона самотужки приковує себе до ланцюгів буття, бодай навіть і золотих. І з цими ланцюгами на шиї проживає недовгий свій земний вік. Вона грабує ближніх своїх і, коли треба, навіть стріляє в них із пістолета. Це печально, але так воно вже є. Головне, що людина ніколи не замислюється над тим, а навіщо все це. Адже все одно у фіналі хтось устигне вистрелити швидше за тебе. Адже фінал відомий — він один і той самий для всіх нас і для кожного зокрема. Проте кожна людина вперта і самозасліплена, можна думає, що саме для неї зроблено буде виняток на небесах, і все їй проститься, і даровано буде вічне блаженство носити джинс і щовечора розкошувати по ресторанах, як оце сьогодні випало отут усім нам. Хоч інколи і в ній прокидається отой внутрішній голос і пророчить: «Ну що, все одно ти не вічний, ну нехай навіть буде пишний багатий похорон, і квіти просто з Бразилії на могилку серед зими, і гранітний пам’ятник з бронзовим твоїм профілем, ну нехай навіть з’їдуться побратими з усього Союзу, аби віддати тобі шану, нехай навіть звучать промови їхні впереміш із віршами Єсеніна, нехай! — але ж тобі вже не бути ось тут, завтра, на цій землі!» І людина здригається, рідко, але здригається, почувши той внутрішній голос у собі, проте, схожа на акулу, юна продовжує робити те саме і не хоче каятися. Вип’ємо ж за людину, вперту і нерозумну, приковану до золотих ланцюгів буття!

— Це була твоя лебедина пісня, старий, — сказав Хомський, коли вони випили.

Пєтя ще на разі не знав, сердитися йому чи дякувати за прекрасний тост. Але здавалося, він трохи спохмурнів. Проте нарешті заграла музика, і зав’язався новий цікавий сюжет.

— Я хотел бы потанцевать с тобой, — звернувся король до Марти.

Марта вже збиралася якнайрізкіше відтяти своє улюблене «ще чого», але злякалася і мовчала.

— Я хотел бы потанцевать с этой девушкой, — значно голосніше повторив Пєтя, дивлячись їй в обличчя.

Ну от, Мартофляче, маєш клопіт, тепер ти щось повинен казати чи робити, чи, може, хай танцює, нічого з нею не трапиться, не з’їсть її акула, маму твоїх дітей, хай діється Божа воля, тому ти сидиш як обісраний, а вона благально дивиться на тебе, мовляв, кажи щось чи роби щось, як мені витримати ці її благальні погляди, ну знайди якийсь вихід, ти ж великий поет, ну що ти сидиш з язиком у дупі і розглядаєш порожню чарку, ти, борода і два вуха, здійсни нарешті вчинок, увесь світ дивиться…

Але підводиться Хомський і якомога чемніше каже:

— Нам дуже прикро вас розчаровувати, але перший танець обіцяно мені. Мартусю, — він запрошує.

Марта встає (а що їй ще робити?) і покірно відходить слідом за Хомським туди, де танцюють повільний танець у напівтемряві. Білинкевич, хоч і сидить, але здається, що аж присів. Пєтя обводить усіх неквапливим поглядом, ніби запам’ятовує…

У цю тривожну мить витягнув із кишені свою книжечку Немирич і, написавши на титулі кілька слів, подарував її королю.

— Спасибо, — Пєтя сховав книжечку до нагрудної кишені своєї джинсівки, навіть назви не прочитавши. — Ну, я пойду. Там ребята ждут. Отдыхайте.

Ви встали, щоби гідно попрощати його.

— Я думал, у вас веселее, — сказав Пєтя і відійшов.

— Ігорку, — спитав Мартофляк, — як ти гадаєш, хто з них більше нежилець на цьому світі — Хома чи Немирич?

— Гадаю, що я, — відповів за Білинкевича Немирич. Але то вже була інша тема.

Зала ресторану старовинна, стіни оббиті деревом із вирізьбленими пейзажами Чортополя (ратуша, аптека, пошта, банк, філармонія), під стелею — велетенські люстри, виготовлені з дерева й мусянжу якимись майстрами-гуцулами, але тут, над танцюючими, вони пригашені, тут панує інтим, тут панують зальоти.

Марто, я відчуваю тебе всю, ти плавна і тепла, всі твої рухи саме такі, як я хочу, це повна відповідність, хоча це тільки танець, але як ти близько, я ж не Мартофляк, не можна так, дівчинко, я тільки хотів допомогти вам, тобі й Мартофлякові, я врятував ситуацію, я — супер, я завше приходжу у вирішальну мить, не можна було віддавати тебе на поталу тій тварюці, уявляю, що вичворяв би він тут із тобою, ти ж така тепла і плавна, аж у мене все разом шумить у голові — і ти, і музика, і горілка, і небезпека, чорт забирай, варто жити, я згодився б тримати тебе на руках, княгине, пані, королево танцю, літаюча жінко, не муч мене зараз, бо я дурний, я можу вкрасти тебе, я — велетень, я — пружина, я — некерований вулкан на святі Воскресаючого X.!.

— Орку, я така вдячна тобі, — прошепотіла Марта.

— Нема за що. Я тільки й мріяв, як би щось таке встругнути, — відповів Хома. — А ти пішла б танцювати з тим дебілом?

— Ще мить — і пішла б. Я почала боятися, що зараз він витворить щось жахливе, і що треба все рятувати.

— Ти злякалася його?

— Дуже. Він такий страшний.

— Він, здасться, добряга.

— Скажеш таке! А ще я боялася за Мартофляка. Бо якби пішла з тим чортом танцювати, він міг би теж…

— Що?

— Щось натворити.

— Він кайфував би, Марто. Як усі щирі мазохісти.

— Він просто велика дитина.

— Це правда. Він золотий хлопець. У тебе чудовий чоловік, Марто.

— Смієшся з мене?

— Анітрохи. Кажу цілком поважно.

— Ти гарно танцюєш.

— Дякую. В тебе гарні груди.

— Хома, ти ж не такий насправді. Ти увесь час прагнеш виглядати циніком, зухом. Насправді ж ти не такий.

— Насправді ми всі не такі. Гриць насправді дуже довірливий і м’якосердий. Немирич — мовчазний і нерішучий. Твій Мартофляк — сміливий і відчайдушний.

— Знову колешся?

— Так. Дякую за танець, пані.

Вони повернулися до столу саме тоді, коли друзі без них добили замовлених триста і, поки Бодьо вирушив по наступні двісті п’ятдесят, налягли на шкваркотливі пляцки, щойно принесені згаданим уже Бодьом.

— Ніхто з вас ні хріна не розуміє у творчості Антонича! — кричав Мартофляк, намагаючись заглушити початок нового танцю.

— Є тільки один ключ до його творчості, — відповідав на це Немирич, — і він у кожного з нас між ногами!

— Гарно ви нас зустрічаєте, — сказала, сідаючи, Марта.

— О, вже натанцювалася? — дійшов висновку Мартофляк і продовжив дискусію. — Той ключ, який між ногами, годиться для будь-кого! Але для Антонича цього мало! Ти можеш скільки завгодно оперувати тут своїм йо… задроченим фрейдизмом, але ти не дійдеш до суті Антонича, хоч би всрався!

— А чому ти вважаєш, ніби тільки тобі дано дійти до суті Антонича, звідки ти знаєш, курва мать, що я до неї не дійшов?!

— Бо ти висловлюєш абсолютну х… е-е абсолютно безглузді речі про «Книгу Лева»!

— Це я? Я про «Книгу Лева» взагалі нічого не згадував! Я трохи пройшовся по твоєму віршеві, який ти тут нам читав і який мені не сподобався…

— Бляха, та хай він тобі не подобається хоч сто років, потрібна мені твоя думка, як сухій сраці попіл! — завершив дискусію Мартофляк, тим більше, що на столі з’явилися свіженькі двісті п’ятдесят.

— Ростику, а в яких саме містах Америки ти побуваєш? — досить невиразно проплутав язиком Білинкевич.

— Я щасливий, що ми вже перейшли на «ти», — дав йому зауваження замість відповіді Мартофляк.

— Хто він такий, цей паршивий мудак з рожевими щічками? — відізвався нарешті Гриць, який мовчав десь так близько сорока хвилин.

— Я ваш товариш, Грицю, — пояснив йому Білинкевич.

— А мені здається, що ти не наш товариш. Ти майорові товариш.

— Ні, чесне слово, пора вже звідси йти! — знову захвилювалася Марта.

— Хто ти такий? — продовжував Гриць. — Я знаю всіх, тут присутніх. Я знаю Ореста Хомського, це прекрасний поет з Леніг… з Ленін-граду, я знаю Ростика Мартофляка, це величезний поет, це мій товариш, я знаю його красиву дуже жінку Наталю…

— Марту, — поправив Білинкевич.

— Марту, — повторив Гриць, — я знаю Юрка Немирича, це колосальний пост і прекрасний товариш, я знаю себе. А ти хто? Хтось мені може щось розказати про цього дивного чоловіка?

Усі мовчали, тоді Білинкевич почав пояснювати:

— Розумієш, я член ОРГКОМІТЕТУ…

— Ти нагла свиня, — з усмішкою перебив йому Гриць.

— Грицю, не треба, я ж просив, — нагадав Мартофляк.

— Вибач, він трохи перебрав, — сказав Немирич Білинкевичу.

— Юрік, скажи йому про це, він тебе послухає, — заканючив Білинкевич. — Я ж так старався для всіх вас… — і сльоза покотилася по його щоці.

— Грицю, досить! — владно наказав Мартофляк. — Він непоганий хлопець, навіть якщо кагебіст.

Ця фраза несподівано заспокоїла Штундеру. Тим часом Хома, який справляв враження найтверезішого серед присутніх, інтимно поцікавився в Білинкевича:

— Ти міг би позичити до завтра дві сотні?

— Міг би. А що?

— Ну, то розраховуйся з Бодьом, а я тобі завтра поверну!

— Що ти, Орку, не треба нічого повертати, — замахав руками Білинкевич.

— Я на чужий кошт не пиячу, — відрубав Хомський.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций