Рей Бредбері Гра в котика-мишки — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 2 октября 2014



А па третій день змінили одяг та імена і втекли в Мексіку!

 - Безперечно, це він,- прошепотіла Сюзен, дивлячись на незнайомця за столиком.- Дивись, цигарки, сигарети, пляшки. Вони одразу ж виказують його. Пам’ятаєш наш перший вечір в Минулому?

 Місяць тому, до того як утекти, вони провели свій перший вечір у Нью-Йорку, ласували незвичайними стравами, понакуповували си-лу-силенну парфумів, перепробували десятки марок сигарет - адже в Майбутньому нічого нема, усе поглинає війна.

 Вони чинили дурницю за дурницею, гасали по магазинах, барах, тютюнових крамничках і поверталися до своєї кімнати щасливі й ледь живі.

 І цей незнайомець поводиться анітрохи не розумніше, так може робити лише людина з Майбутнього, яка впродовж багатьох років не бачила вина й тютюну.

 Сюзен і Уїльям сіли за столик і замовили випити.

 Незнайомець пильно придивлявся до них: як вони одягнені, як зачесані, які на них коштовності, які в них рухи, хода - він, певне, завважив усе.

 - Сиди спокійно,- самими губами прошепотів [224] Уїльям.- Поводься так, ніби ти в цій сукні й народилася.

 - Дарма ми все це затіяли.

 - О господи,- мовив Уїльям,- він іде сюди. Ти мовчи, я сам з ним поговорю.

 Незнайомець підійшов і вклонився. Ледь чутно клацнули підбори. Сюзен уклякла. Це суто солдатське клацання не сплутаєш ні з чим, як і різкий, ненависний стукіт у двері серед ночі.

 - Пане Роджер Крістен,- проказав незнайомець,- ви не підсмикнули штани на колінах, коли сідали.

 Уїльям похолов. Опустив очі - його руки, ніби нічого й не трапилося, лежали на колінах.

 - Ви помилилися,- поквапно промовив Уїльям.- Моє прізвище не Кріслер.

 - Крістен,- поправив незнайомець.

 - Мене звати Уїльям Трейвіс, - сказав Уїльям.- І я не втямлю, що вам до моїх штанів.

 - Пробачте,- незнайомець підсунув до себе стілець.- Скажемо так: я впізнав вас саме тому, що ви не підсмикнули штани. А всі підсмикують. Якщо не підсмикувати, вони незабаром витягуються на колінах. Я забрався дуже далеко від дому, пане… Трейвіс, і шукаю товариства. Моє прізвище Сімс.

 - Авжеж, пане Сімс, самому, звичайно, дуже нудно, але ми втомилися. Завтра вирушаємо на Акапулько.

 - Чудова місцинка. Я саме звідти, розшукував там друзів. Вони десь поблизу. Я їх обов’язково знайду… Вашій дружині млосно?

 - На добраніч, пане Сімс.

 Вони подалися до виходу. Уїльям міцно тримав Сюзен попідруч. Сімс гукнув їм навздогін: [225]

 Бібліотечна книга

 - Ще одне…

 Вони не оглянулись. Він помовчав і чітко, виразно промовив:

 - Рік дві тисячі сто п’ятдесят п’ятий. Сюзен заплющила очі. Земля попливла під ногами.

 Наче сліпа, Сюзен вийшла на осяяний вогнями майдан.

 Вони зачинились у себе в номері. І стоять у пітьмі. Сюзен плаче, здається, ось-ось на них упадуть стіни. А десь із тріскотом спалахує фейєрверк, з майдану долинають вибухи сміху.

 - Нахаба! - обізвався Уїльям.- Знай сидить і димить сигаретами, дідько б його вхопив, цмулить коньяк і розглядає нас від голови до п’ят, наче худобу. Було б порішити його на місці! - Уїльямів голос тремтів і уривався. - Йому навіть не забракло зухвальства назвати своє справжнє ім’я! Начальник Бюро розшуку. А ще ця безглузда притичина з штанами. О господи, і чому я їх не підсмикнув, коли сідав? Тут це звичайнісінький порух, усі це роблять машинально. А я сів не так, як усі, от він одразу й нашорошив вуха: еге, чоловік не вміє поводитись із штанами! Мабуть, звик до військової чи напіввійськової форми, як і мусить бути в Майбутньому. Вбити мене мало, я ж виказав нас сповна!

 - Ні, ні, в усьому винна моя хода… ці високі підбори… І наші зачіски… адже відразу видно - ми щойно з перукарні. Ми такі незграбні, неприродні, це впадає в вічі.

 Уїльям ввімкнув світло.

 - Він поки що випробовує нас. Він ще не певен… не зовсім певен. Значить, просто втікати [226] не можна. Тоді він знатиме напевне. Ми спокійнісінько поїдемо в Акапулько.

 - А може, він і так знає, лише грається, як ото котик із мишкою?

 - Може, й так. Час йому підвладний. Він може вештатися тут скільки захоче, а потім приставить нас у Майбутнє всього-на-всього через хвилину після того, як ми звідти вирушили. Впродовж бозна-скількох днів ми можемо нічого не знати, а він глузуватиме з нас.

 Сюзен сиділа на ліжку, вдихала запах деревного вугілля й ладану - запах старовини - й витирала сльози.

 - Вони не зчинять галасу, як ти вважаєш?

 - Не насміляться. Щоб запхнути нас у Машину часу й відправити назад, їм треба заскочити нас зненацька, коли нікого не буде поруч.

 - Тоді є вихід,- сказала Сюзен.- Не залишаймося самі, будьмо завжди на людях. Заведімо собі друзів і знайомих, а в кожному місті, куди ми приїжджатимемо, звертатимемось до властей і платитимемо начальнику поліції, щоб нас охороняли, а потім придумаємо, як позбавитися Сімса,- уб’єм його, переодягнемося, хоч би й мексиканцями, і сховаємось.

 У коридорі почулася чиясь хода.

 Вони вимкнули світло й мовчки роздяглися. Кроки віддалилися. Десь грюкнули двері. Сюзен стояла в пітьмі коло вікна й дивилася на майдан.

 - Отже, той будинок - церква?

 - Так.

 - Мене завжди цікавило, які-то вони, церкви, їх давним-давно вже ніхто не бачив. Може, підемо туди завтра, подивимось?

 - Авжеж, підемо. Лягай спати. [227

 Бонн лежали у темряві. Через півгодини задзвонив телефон. Сюзеїі узяла трубку.

 - Скільки б миші не ховалися, кішка однаково їх знайде,- почула вона.

 Сюзен поклала трубку й витяглася в ліжку, холодна й нерухома. Там, у зовнішньому світі, хтось грав на гітарі - одну пісеньку, другу, третю...

 Вночі Сюзен простягла руку й мало не торкнулася до дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року. Вона відчула, як її пальці ковзнули по холодних хвилях часу, ніби по гофрованій поверхні, чула розмірений тупіт ніг, що марширували; мільйони оркестрів грали військові марші; вона бачила п'ятдесят тисяч рядів асептичних скляних ампул з хвороботворними бактеріями, бачила свою руку, що торкалася їх під час роботи на тій величезній фабриці у Майбутньому. Вона бачила ампули з проказою, чумою, тифом, туберкульозом. Далі почувся страшний вибух і рука її миттю спеклася, наче плюскла слива, саму ж її підкинув струс, такий жахливий, що світ став сторчма і впав, усі будівлі розсипалися па порох, а люди мовчки спливали кров'ю... Велетенські вулкани, машини, урагани, обвали - все поступово затихло, і вона прокинулася, схлипуючи, у ліжку, в Мексіці, на відстані багатьох-багатьох років од тієї страшної миті...

 Зрештою, їм пощастило задрімати на якусь годину, а рано-вранці їх збудив скрегіт автомобільних гальм і гудки. Крізь залізну решітку балкона Сюзен подивилася на вулицю - там щойно зупинилися кілька ваговозів і легкових автомашин з якимись червоними написами. Звідти з криками й сміхом висипали вісім [228] чоловік. Навколо юрмилися галасливі мексіканці.

 - Que pasa? - гукнула Єюзен до якогось хлопчика.

  Що відбувається? (Ісп.)

 Він щось прокричав їй у відповідь. Сюзен звернулася до чоловіка:

 - Це американці, вони зніматимуть кіно.

 - Цікаво,- відгукнувся Уїльям (він саме приймав душ).- Давай подивимось. Я думаю, нам краще сьогодні не виїжджати. Спробуємо приспати пильність Сімса. А заодно й подивимось, як знімають кіно. Кажуть, колись це було цікаве видовище. Нам не зашкодить трохи розважитись.

 ”Еге, спробуй розважитись”,- подумала Сюзен. На якусь хвильку, в яскравому сонячному світлі, Сюзен забула, що десь у готелі, викурюючи, певне, тисячну сигарету, їх чекає той чоловік. Сюзен бачила згори вісьмох галасливих щасливих американців і рантом відчула невгамовне бажання крикнути: “Врятуйте мене, сховайте, допоможіть! Перефарбуйте мені очі й волосся, переодягніть.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций