Кліфорд Саймак Сусід — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 2 октября 2014



Їй-богу, казав я собі, такого не буває. Одній людині таке просто не під силу, навіть з допомогою дружини й дочки, навіть якщо гарувати двадцять чотири години на добу, не перериваючись як на обід, так і на вечерю. Хіба що він навчився розтягувати час, щоб кожна година ставала рівна трьом або чотирьом.

Я сунувся за Хітом, а сам все думав про те, як би теж навчитися розтягувати час, і мені неймовірно подобалося думати про це - а погодьтеся, не часто трапляється, що скороминущі нікчемні думки завдають втіхи. Ну, по-перше, думалося мені, з такими талантами можна будь-який день розтягти настільки, щоб переробити всю роботу, яка лиш знайдеться. А по-друге, якщо час можна розтягувати, то, ачей, можна його й стискати, й тоді візит до, наприклад, зубного лікаря пролетить за одну мить.

Хіт повів мене в город - і дійсно, Елен не збрехала. Були там, звичайно, і звичні овочі - капуста, помідори, кабачки й все решта, що є в кожному городі, - але на додачу до них було стільки ж інших, яких я до того й не бачив. Хіт казав мені, як вони називаються, і тоді ці назви були для мене чудасією. Тепер-то дивно й припустити, що вони були нам дивиною. Бо тепер ці овочі ростуть у кожного фермера в долині, й нам здається, що вони росли тут споконвіку.

Ми ходили городом, а Хіт висмикував і зривав свої чудернацькі овочі й складав їх у кошик, який тягав із собою.

- Поступово ти їх всі перепробуєш, - казав він. - Одні тобі спочатку, певно, не смакуватимуть, зате інші сподобаються відразу. От цю штуку їдять сиру, нарізавши скибочками, як помідор. А цю краще зварити, хоча можна й запекти…

Мені хотілося запитати, де він надибав ці овочі й де вони зродилися, але Хіт не давав мені й рота розкрити: все говорив і говорив про те, як їх готувати, які можна тримати всю зиму, а які консервувати. А потім він дав мені погризти якийсь корінець сирим, і смак у корінця виявився якнайліпший.

Ми дійшли до самого кінця городу й повернули назад, аж тут з-за рогу будинку вибігла дружина Хіта. Мене вона, певно, спочатку не помітила або й взагалі забула про мене, тому що назвала чоловіка не Реджинальд і не Реджі, а якимось іншим, зовсім іноземним ім’ям. Я навіть не стану намагатися і згадувати, все одно не зможу - я і тоді-то не зумів би повторити це ім’я, хоч воно й пролунало всього секунду тому. Бо воно було просто не схоже на будь-що.

Отут жінка помітила мене, перейшла на крок і перевела подих, а потім сказала, що щойно почула по телефону жахливу новину: молодша дочка Берта Сміта, Енн, дуже важко хвора.

- Вони зателефонували лікарю, - сказала вона, - а він виїхав по викликах і тепер нізащо не встигне вчасно. Розумієш, Реджинальд, симптоми нагадують…

І вона вимовила ще одне слово, якого я будь-коли не чув і, певно, більше не почую.

Я дивився на Хіта - і, присягаюся, обличчя в нього зблідло, дарма що шкіра була з оливковим відтінком.

- Скоріше! - крикнув він - і хап мене за руку.

Ми побігли - він до своєї старенної, але досвідченої машини, я слідом. Кошик з овочами Хіт жбурнув на заднє сидіння, а сам стрибнув за кермо. Я сів поруч і хотів зачинити дверцята, але вони не зачинялися. Замок відщіпався, хоч плач, і довелося притримувати дверцята, щоб не гриміли.

Машина вискочила за ворота, немов за нею хтось гнався, а вже шуму вона видавала стільки, що якраз вглухнути. Хоч як я тяг дверцята на себе, вони завзято брязкали, а крила деренчали, і взагалі я розрізняв всі шуми, яких можна чекати від прадавної чортопхайки, і ще якісь - зовсім незрозумілі.

Мені знову кортіло спитатись сусіда, тепер вже про те, що він збирається вдіяти, але ніяк не вдавалося знайти потрібні слова. А якби й вдалося, то сумніваюся, чи розчув би він моє питання за гуркотом і деренькотінням машини. Тож лишалося лише чіплятися за сидіння, а іншою рукою намагатися втримати дверцята. І визнаю, мені раптом почало здаватися, що машина гримотить сильніше, ніж повинна б. Точнісінько як старий неполадний трактор Хіта - той теж торохтить сильніше, ніж годиться будь-якому тракторові. Ну хіба може видавати стільки шуму машина, що так плавко рухається? Як і на тракторі, так і тут я не відчував хоч якоїсь вібрації від мотору, й, незважаючи на гуркіт і брязкіт, чкурили ми дай боже. Я вже згадував, що дороги в нас у долині - і близько не манна, і все-таки запевняю, що часом Хіт вичавлював не менше сімдесяти миль за годину. При такій швидкості ми повинні були б, живучи по правді, вилетіти в придорожній рівчак на першому ж крутому повороті, а машина начебто б лиш присідала й міцніше втискалася в дорогу, й нас жодного разу навіть не занесло.

Ми загальмували перед будинком Берта. Хіт вискочив з машини й кинувся бігцем стежиною, я за ним.

Емі Сміт вийшла нам назустріч, і було помітно, що вона щойно плакала, а взагалі-то вона дуже здивувалася побачивши нас.

Якусь мить ми стояли на ґаночку мовчки, потім Хіт заговорив - і чудасія!: на ньому були обтріпані джинси і ковбойка в плямах поту, замість капелюха - ковтун нечесаного волосся, і проте мені раптом здалося, що він одягнений у дорогий костюм і, піднявши капелюха, віддає уклін Емі.

- Мені передали, - сказав він, - що ваша дівчинка занедужала. Чи можу я їй допомогти?

Вже й не знаю, чи здалося Емі те ж, що й мені, але вона відчинила двері й відступилася, щоб ми пройшли.

- Сюди, будь ласка.

- Дякую вам, пані, - відповів Хіт і увійшов в кімнату.

Я залишився з Емі, вона повернулася до мене, й на очі її знову набігли сльози.

- Знаєш, Кел, їй дуже погано, - сказала вона.

Я сумно кивнув. Чари розвіялися, здоровий глузд почав повертатися до мене, і я вразився божевіллю фермера, який так загордився, що думає, наче він може допомогти маленькій дівчинці, якій дуже погано. І своєму божевіллю теж - чому я застряг на ґанку й навіть не увійшов в кімнату слідом за ним?

Але ось Хіт знову вийшов на поріг і тихенько прикрив за собою двері.

- Вона заснула, - звернувся він до Емі. - Тепер все буде гаразд.

І, не додавши більше ані слова, покрокував геть. Я завагався, дивлячись на Емі й не уявляючи собі, що вдіяти. Потім зрештою збагнув, що я неспроможний щось зробити. І тому вирішив піти разом з Хітом.

Назад ми їхали з помірною швидкістю, але машина все одно бриньчала й гримотіла, як і раніше.

- А бігає цілком пристойно, - крикнув я, намагаючись перекрити гуркіт.

Він злегка посміхнувся і крикнув у відповідь:

- Два дні порпаюсь - день їзджу…

Коли ми дісталися до ферми Хіта, я виліз з його машини й пересів у свою.

- Перегодь, ти забув овочі, - кинув він мені навздогін.

Довелося повернутися за овочами.

- Вельми дякую.

- Нема за що.

Тоді я подивився йому прямо в очі й сказав:

- Знаєш, було б дуже доречно нам зараз дочекатися дощу. Для нас це було би порятунком. Один гарний дощ - і кукурудза вціліє…

- Заходь ще, - запросив він. - Дуже радий був побалакати з тобою.

І в ту ж ніч над усією долиною перепав дощ, гарний заливний дощ, і кукурудза вціліла.

А маленька Енн видужала.



Лікар, коли він нарешті доїхав до ферми Берта, оголосив, що криза минула й одужання почалось. Якась вірусна інфекція, повідомив він. Стільки їх тепер розплодилося! Не те що в старі добрі часи, коли люди ще не бавилися з усіляким чудодійним зіллям і віруси ще не призвичаїлися щохвилинно перероджуватися. Раніше лікарі принаймні знали, від чого вони лікують, а тепер скрізь і всюди - чорта зо два…

Невідомо, чи казали Берт і Емі лікарю про Хіта, але, по-моєму, навряд чи. Чого б то раптом зізнаватися, що вашу дитину вилікував сусід? Не дай боже, відшукається якийсь розумник, що висуне проти Хіта обвинувачення в незаконній медичній практиці, хоча таке обвинувачення завжди неймовірно важко довести. Але балачки долиною поповзли все одно. Мені, наприклад, таємно розповідали, що Хіт до того, як осісти в нас, був найвідомішим лікарем у Відні. Певна річ, в щось подібне не вірю. Та, напевно, й той, хто придумав цю версію, сам у неї не вірив, але так вже в нас у краю ведеться, що вже зробиш.

На якийсь час ці вигадки розбурхали всю долину, а потім все вляглося. І саме собою вийшло, що Хіти стали для нас своїми, немов жили поруч споконвіку. Берт заповзявся розмовляти з Хітом на різні теми, а жінки заходилися що не день викликати пані Хіт до телефону, щоб вона могла вставити слівце в кругову розмову, якою вічно зайняті дроти в нас у долині: чешуть язики з ранку до ночі, так що, якщо закортить викликати кого-небудь у справі, спочатку треба ще відігнати від приладу цих талалайок. Восени ми покликали Хіта полювати на єнотів, а дехто з молодих хлопців став потроху залицятися до його дочки. Все пішло так, ніби Хіти й справді були тут старожилами.

Я вже казав - нам завжди таланило на сусідів.

А коли все добре, то й час тече непомітно, й зрештою його взагалі перестаєш відчувати. Саме так і трапилося в нас у долині. Рік йшов за роком, а ми не звертали на них уваги. На гарне завжди не звертаєш уваги, сприймаєш його як якусь звичну річ.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций