Тетяна Толстая Кись — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 1 октября 2014



“Конь” їй знати треба. Та прям, занепокоєна. Та мало там чого Федір Кузьмич, слава йому, в стіхах виражатиме. На те вони й стіхи, шоб ні чорта не зрозуміти. А шо Федір Кузьмич, слава йому, на голоси розмовляє, так шо з того… Та то, мабуть, у всякого так. От хоч би й Бенедикт: вранці на роботу по сонечку йшов, снігом порипував, думки всякі приємні у голові перебирав, і море йому було по коліна. А зараз, проти ночі, - наче підмінили: і тонкослізий, і полохливий, і темінь за віконцем оно, яка, на вулицю вийти, - як у валянок головою, - а прийдеться. І Оленьки чогось нема, без неї в хаті ще більш тоскно.



Ударили в калатало: кончай работу.



Голубчики з місць посхоплювалися, письмові палички покидали, слиною свічки гасять, поспішають, сіряки натягують, у дверях штовхаються. Шакал Дем’янич, малий мурза, столи обходить, готові сувії до короба збирає, порожні чорнильниці в берестяники пхає, письмові палички ганчірочкою обтирає. Бурчить, шо ржавлі багато переводимо, шо паличок не настачиш, так на те він і мурза, шоб зудіти, людей кривдити, а така йому над нами влада, позаяк він є Ветеран Льодового Побоїща. А шо воно за Побоїще таке, і за яких часів і з ким Шакал Дем’янич на ньому бився, і чи багатьох поклав кийком, чи може своїм костуром, - не знаємо, і знати не бажаємо, і не запам’ятаємо, навіть якшо нам скажуть.



От і день скінчився, і згас, і одгорів, і впала ніч на містечко, і Оленька-серце розчинилася десь у покручених вуличках, у засніженому просторі, наче вигадана; з’їли скороминущого друга-калабка, і тепер Бенедиктові треба поспішати додому, добиратися по пагорбах, по заметах, спотикаючись і падаючи, зачерпуючи сніг рукавом, відшукуючи стежку посередь зими, розводячи зиму руками.



Бо шо таке зима? Яка вона? Це коли ти з морозу увійшов до хати, валянками витупуючи, сніг оббиваючи, обтрушучи й сіряка, а задубілу шапку з усього розмаху б’єш об одвірок; нахиливши голову, прислухаєшся всією щокою до пічного тепла, шо легенько повіває зі світлиці: чи не згасло? - не дай Боже; - розпахнувши на собі одежу, розслабляєшся в теплі, наче дякуєш комусь; і скоренько роздувши вогонь, підгодувавши його сухою, старою ржавлею, трісочками, полінцями, витягуєш з-під купи ганчір’я ще теплого горщика з мишачим борщиком. Пошукавши за комином, дістаєш зі схованки згортка з ложицею та вилицею, і знову наче вдячний: усе на місці, нічого не поцупили, крадій, мабуть, і не зайшов, а як зайшов, так нічого й не знайшов.



І посьорбавши звичного, негустого борщу, сплюнувши у жменю кігтики, задумаєшся, задивляючись на слабкенький, синюватенький вогник свічки, прислухаючись, як там шось шкребеться під підлогою, як потріскує піч, як виє, підступає, тужить за вікном, проситься у хату шось біле, важке, холодне, невидиме; і уявиться раптом тобі твоя хата далекою та малою, наче з дерева дивишся, і все містечко здалеку уявиться, наче впало у замет, і порожній степ кругом, де гуляє білими стовпами завірюха, наче когось попід-руки ведуть, а голова теліпається; і північні ліси примаряться, порожні, темні, непролазні, і гойдається гілля північних дерев, і гойдається на гіллі, - вгору-вниз, - невидима кись, - перебирає лапами, витягує шию, притискає невидимі вуха до пласкої невидимої голови, і плаче, голодна, і тягнеться, так і тягнеться до житла, до теплої крові, шо вистукує у людській шиї: ки-ись! ки-ись!



І тривога морозцем, манюсінькою лапкою зачепиться за серце, і здригнешся, пересмикнешся, пронизливо довкола озирнешся, наче сам собі чужий: шо це? Хто я?



Хто я?!..



Тьху ти… Та осьо ж я. Наче на якусь мить випустив себе з рук і трохи не виронив, ледве встиг підхопити… Тьху ти… Бач, шо тая кись робить, бач, шо вона аж здалеку з тобою витворяє, як вона винюхує, вчуває, вишукує, - крізь дальню далечінь, крізь пронизливий сніговій, крізь рублені з товстих колод стіни, а шо ж буде, як на дорозі перестріне?..



Нє, нє, не можна, ну її, не думать про неї, гнать, не споминать, ану прямо зараз засміятися, чи станцювать, - навприсядки піти, наче на Майський Вихідний, пісню гучненьку-веселеньку заспівати!



Ой ду-ду, ду-ду, ду-ду! Гопля, люлечки ду-ду! Гопля, люленьки мої! Тритатуленьки мої!!!..



Отак буде краще… Наче й легше… Іскуства вазвышаєт, - так каже Федір Кузьмич, слава йому. Но іскуства для іскуства - ета нєхарашо, - навчає нас Федір Кузьмич, слава йому. Іскуства далжно бить тєсна связана з жизнью. “Жизнь мая! Іль ти пріснілась мнє?” - мо’ й справді… Не знаю.



Та й шо ми про життя знаємо? Якшо вдуматись? Хто йому звелів бути, життю? Чому сонце по небі котиться, чому мишак шкребеться, дерева тягнуться до сонця, русалка плещеться у річці, вітер так і повіває квітами, людина людину по голові палицею б’є? Чому другим разом і бить не хочеться, а хочеться втекти, податися кудись, влітку, не розбираючи дороги, туди, на схід сонця, де аж по плечі трави світлі виросли, де річки грають сині, а над річками мухи золоті товчуться, дерева невідомі аж до води гілля звісили, а на тому на гіллі, чули таке, біла-білесенька Княжа Птаха - Павліна. А очі ж у тої Птахи Павліни - на пів-обличчя, а рот людський, червоний. А краси вона такої, Княжа Птаха, шо нема їй од самої себе спокою: тулуб білим різьбленим пером покритий, а хвіст аж на сім аршин, наче сітка плетена висить, наче розкішнеє мереживо. Птаха Павліна весь час голову повертає, сама себе оглядає, і всю себе, ненаглядну, цілує. І нікому з людей од тієї птахи білої, скільки світ стоятиме, ніякої шкоди не було, нема й не буде. Амінь.



ЗЕЛО



Багатії, - вони того багатіями звуться, шо багато живуть.



От візьмемо хоча б і Варсонофія Силича, Великого Мурзу. Він за всіма Складами наглядає, вирішує, на коли Складський День призначить, та кому черга підійшла, та яке добро людям роздавать.



Розуму Варсонофій Силич государственого, такого ж і вигляду: огрядності прямо дивовижної, навіть і для мурзи рідкісної. Оце, якшо голубчиків десь шість разом зв’язати, то воно й половини Варсонофія Силича не буде; ні-і-і, не буде!



Голос у нього важкий, сиплий і такий начебто повільний. От скажімо, треба об’явить Работникам, шоб у неділю перед Майським Вихідним одчинили Центральний Склад і видали по півпуда хлібеди на носа та по два починки ниток нефарбованих. Інший, хто простіший, розкрив би рота, та так би прямо й сказав, та й знов закрив би рота, до іншої нагоди.



А оце й буде підхід негосударствений, і ніхто б його, такого, не слухався, і не бувати такому Мурзою.



А у Варсонофія Силича так заведено: викличе раненько малих мурз, Складських Работників, та як затягне: “Р-а-з-д-а-й-т-е…………………”, а шо раздайтє - і не вимовить до вечора, бо шкода ж казьонного добра.



Та й то казать, хіба того добра не пошкодуєш! Це ж, диви, по півпуда - на одного голубчика, а ще ж видай і на жінку його, і на діточок, і на дідуся-бабусю сліпеньких-кривеньких, і на кожну садибу, для родичів, чи там холопів, та й перевертнів же ж годувати треба? - треба, - а хаток у одній тільки Центральній Слободі вже буде тисяча, а якшо весь Федір-Кузьмічськ, всім кагалом, за харчами набіжить, то й взагалі того добра не напасешся!



А собі настачить? А родині? А Складським Работникам? А холопам їхнім? Е-е-е, дорогенькі! - отож-бо й воно! Без підходу не можна!



Ще й розум потрібен: думу думать. От, скажімо, кришки. Знов-таки, простий голубчик, хто співчутливий, той як би розсудив? - взять усі кришки та отак звичайнісінько й пороздавать. Миттю б чутка рознеслася, людей би понабігло - аж нема чим дихати, штовханина, давка, лайка; у ходячих на плечах - каліки, ті, кого минулого разу не додавили; начальство на горло беруть: “Інваліду!.. Інваліду кришку!!!”; у натовпі малі діти шастають, - по кишенях лазять, шо попало тибрять; хто кошака на мотузці тягне, хто козляка, шоб зайву кришку видурить: а це, мовляв, шуряк мій, теж собі хоче, а як у нього шерсть, роги чи вим’я, - так це ж, голубчики, Паслєцтвіє, а чи ви самі білі? - ото-о-ож.



Один одного повбивають, кришок, скільки повезе, понатягають, - у кого й серце стане, тягаючи - а потім посідають у хаті та й дивляться, чого нагребли, а самі ніяк не второпають: і шо ж із ними тепер робить? Шо ними накривать? Ця велика, та мала, і де ти їх приткнеш. Покрутять-повертять, поб’ють спересердя, та й вивалять під тин за хатою.



Ні, з нами так не можна.



Отож Варсонофій Силич, все це розсудивши, та розглянувши, та думу подумавши, і вирішує: кришок ні в якому разі не видавати. І люди, і кришки ціліші будуть.



А ще метикує: борщ, як не накритий кипить, наваристіший буде та густіший. Смачніший буде.



А ще отак помишляє: як не буде кришок, то кожен матиме мрію заповітну: ех-х-х, кришечку б мені! А з мрією і жити краще, і засинати солодше.



Отакий він, розум государствений.



Того ж Варсонофій Силич і багатий, терем у нього двоярусний, з маківками, на верхньому ярусі кругом терему настил на підпорах пристроєно, а зветься галерея, а по ній - для остраху - холопи ходять, поглядають, чи нема часом проти пана якогось зловмисництва, чи не бажає хтось у його палати каменюкою кинути, або й чимось більшим.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций