Загребельний Павло Архипович Добрий диявол — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 1 октября 2014



Якщо у вас кішки шкребуть на душі, однаково всміхайтеся, бо вам платять за посмішки. Обслуговуйте й усміхайтесь. І вона всміхалася, а чому? І хто вона й нащо припливла на старому кориті? Дружина власника судна чи капітанова донька? А може, чотирикутний і є капітан? Чому б він так часто кидав своє судно? Яковенко міг би їй усміхнутися теж. Треба було всміхнутися. Не для обслуговування іноземців, а так, як ми вміємо. Чому ж хмурився й відштовхнув її?

Отак прийшла вона, відпливе ще сьогодні вночі — і ніколи більше не побачить її Яковенко, і так і лишиться для неї тільки Дияволом. Ох, якби то знав Лясков! Назнущався б досхочу!. У них в селі були два діди. Дід Задорожний і дід Горошко. Ніхто не знав, скільки їм років. Може, сто, а може, й тисячу. Всі народжувалися, виростали, ставали дорослими дядьками, а згодом і собі — дідами, а дід Задорожний і дід Горошко як були, так і лишалися дідами, білими й легенькими, як пух, і добрими, неначе сонце. Вони й жили поряд і часто сідали на лавочку коло тину, і люди проходили повз них, вітались, а вони мовчки всміхались один одному, сиділи цілими днями і всміхалися небові, сонцеві, кожній пролітаючій пташці, кожній дівчині й дитині, кожному листочку й травинці. Ніколи Яковенко потім не бачив таких посмішок ні в кого. Життя суворе, мов насуплені брови. Зціплюєш часто зуби. Ще молодим гнівишся. Вже ти й Диявол. А ти хочеш показати посмішку таку саму, як у дідів Задорожного й Горошка, ти знаєш, що вона в тобі живе, вона рветься з тебе, і здається, що ти ось-ось зумієш її видобути. Та не завжди тобі це вдається. Іноді й за все життя не вдасться.

Перед чергуванням Яковенко влучив хвилю й розгорнув томик іспанського поета, якого зовсім молодим убили фашисти. «Вже на березневих мостах ніч заспівала голо. А в двох персах Лоліти.»

Прийшов Лясков, зазирнув через плече Яковенкові, хмикнув:

— Читаємо? Хочемо думати? Хай коняка думає — в неї голова здорова! А ми, як сказав поет, «и жить торопимся и чувствовать спешим». Лопух ти був, лопухом і зостанешся, Яковенку, скільки не перечитуй своїх книжок. Не відчуваєш ритму епохи. Суті не схоплюєш. Понімаєш, яка штука?

Яковенко мовчав. Читати вже не міг, перебив Лясков, але й ув’язуватися в суперечку не хотілось. Ну, потеревенить — і піде собі. А йому залишаться вірші. «Коли кохаєш, повинен вміти співати, бігати, їсти, свистіти, і треба навчитися.» Всміхнися до Ляскова. А чорта лисого!. Ти стоїш на краю рідної землі. Тобою починається і кінчається величезна країна. «Блукати в тяжкому, як зимовий сон, волоссі.»

Лясков і досі стовбичив за спиною в Яковенка.

— Тобі чого? — спитав той.

— Нудьгую,— позіхнув Лясков.— Ніколи не хотілося бігти на пост, а тепер побіг би позачергово. Така гречаночка. Аби ти тільки бачив.

— Я думав — ти розумніший,— Яковенко повільно склав книжку, заховав її до тумбочки,— а ти. Лягай спи. А на пост піду я.

— Хіба ти можеш оцінити? Лопух і шизик!

— Побачимо.

 

«Останнє моє чергування коло трапа обійшлося без пригод».

 

«Омірос» брав вантаж. Від помаранчів ніякого сліду. Навіть серед мотлоху, серед покидьків, що гойдалися на воді коло причальної стінки. Чого не прибрали люди — прибрало море. Загадковість з «Оміроса» скинуто, лишалась пошарпаність і всезагальна зачуханість, якою вирізнялося судно поміж інших. Та з біса веселу команду це не обходило. Знов скотилася строката юрба, очолювана чотирикутним молодиком, по трапу, знов прогелготіли повз Яковенка, обкурюючи його міцними ароматами проспиртованості, а хто там прийматиме вантаж — це їх, здавалося, не обходило аніскілечки. Яковенка — ще більше. Його тепер цікавило на «Оміросі» тільки одне: де Єлена? Чому Бона не зійшла на берег? Що вона робить? Хто вона? Чи побачить він її ще раз перед відплиттям?

Стояв коло трапа і низав запитання без відповідей. Лясков, той би знайшов вихід. Наприклад, став би ходити вздовж борту і наспівувати свій «западний Марсель». Почують греки, один одному перекажуть, дійде до Єлени, визирне й вона, усміхнеться до Ляскова. Роз’яснене від усмішки дівоче лице. Діди в селі казали: «То в ній здоров’я сміється.» А в Єлени мовби смуток якийсь в усмішці. І від цього вона ще привабливіша. Дивна якась. Але ж він не міг цього розгледіти за такий короткий проміжок! Нащо бреше сам собі? Тільки й почув, як назвала його Дияволом. І ці сьогодні, проходячи мимо, теж ґелґотали і повторювали: «Диявол, Диявол»,— і сміялися. Порадив би їм посміятися на кутні, але не дозволяє офіціальний статус. Протокол. Чорти б його побрали! Начальник застави спеціально для прикордонників дістав книжку Молочкова про дипломатичний протокол. Ціла наука. Хто де сідає, хто куди ступає, хто як стоїть, хто й коли промовляє. Хлопці сміялися: Маяковського треба перелицювати. Той казав: «Жизнь делать с Дзержинского». А їм доводиться — з Молочкова. Протокол.

На «Омірос» вантажили дріт. Тугі скрутні сизого дроту обережно переносилися портальними кранами з причалу і зникали в чорних пащах трюмів. Скублений дріт — мов сиве руно велетенських залізних овець. Залізне руно для новітніх аргонавтів. Тільки ж надто пошарпаний їхній корабель. Та і Ясона не видно. Гей ви там, де ж ваш Ясон?

У них у селі колись був піп Самосвят, який кохався в грецькій міфології. Охрестив Іванові Токовому дочку Музою, але Муза не довго трималася серед Килин і Горпин і невдовзі стала Музиною. Зате з Ясоном дядьки не змогли впоратися. Самосвят нарік єдиного сина Сидора Коптілого Ясоном, маючи на увазі грецького ватажка міфічних аргонавтів і, певно, вбачаючи в старій дуплянці, на якій Сидір їздив у Кругляк трусити ятери, щось спільне з стовесельним кораблем «Арго». Ясона крутили так і сяк, прилаштовуючи його до звичних імен, спробували, на взірець Гаврилів та Гараськів, кликати його Гасоном, але надто вже скидалося воно на «гас», а то й «гаспид», тому відкинули «г» і зійшлися на Асонові. Яковенко прийшов на світ уже тоді, коли всі проблеми з перейменуванням було давно вирішено, піп Самосвят завдяки атеїстичній пропаганді і непомильній дії законів природи щез з лиця землі, Асон же очолював величезну родину з семи синів і чотирьох дочок, яких подарувала йому розложиста Асониха, імені якої ніхто не знав, як ніхто не міг запам’ятати й імен Асонових дітей, званих просто — Асонята. Асон незмінно завідував у селі кооперацією. Щотижня парою коненят їхав він до райцентру, виїздив рано й непомітно, на відміну від тих грецьких аргонавтів, які наробили стільки шелесту перед початком подорожі до Колхіди за золотим руном, а поверталися поквапом, утікали тишком-нишком, як найостанніші злодії. Зате Асон повертався завжди урочисто, ішов поряд з підводою втомлений, запорошений, покурював дорогу цигарку, розпускаючи навсібіч пахощі, віз м’яко гуркотів по накоченій дорозі, конячки дружно помахували головами, дзенькала збруя, постукувала стельвага, а попереду котилося, ширилося, розлунювалось: «Асон лавку везе!»

І про саму лавку, тобто крамницю, Яковенко зберіг спогади, як про місце найпривабливіше, найзагадковіше. Там завжди таїлась якась поезія незвичного, невідомого, як і в отому: «Асон лавку везе!» Завжди щось нове, завжди неждане, завжди невідоме, яке може стати твоїм.

Якщо вірити легендам, то колись усе починалося з проблеми, а закінчувалося поезією. Час згладжує гострі кути життя. Але ж чому ти маєш наштовхуватися тільки на гостряки, і чому так нечасто зустрічаєш поезію там, де хотілося б? Еге, хотілося. Мало чого заманеться! Тоді мало бути так: вона почула твій поклик і появилася на палубі, стала перед тобою, покликала тебе або злетіла вниз. Не треба злітати, не треба кликати. Але можна просто вийти на місточок, стати коло шлюпбалки, пробігтися по східцях, махнути хоч кінчиком пальця, щоб тільки він побачив. І вже поезія, і вже нічого більше й не треба. Людина не витримує на своєму місці — іде за уявою.

«Вже тільки згодом я довідався, що в місті члени команди «Оміроса» вели себе досить визивно, розхвалювали, де тільки могли, принади так званого вільного світу, пробували розповсюджувати антирадянську літературу, роздавали направо й наліво подарунки, пиячили, вчинили в ресторані бійку. Нічого подібного я не міг собі уявити досі. Це було перше судно з такою дивною командою».

 

Лясков занедужав. Корчився на вузенькій коєчці, підгинав ноги аж до підборіддя, стогнав. Старшина Кайнаров сидів коло нього з градусником. Температура тридцять шість і шість. Не тиф і не холера.

— І що? — питав Кайнаров.

— Ріже в животі.

— І вздовж чи і впоперек?

— В усіх напрямках.

— І покажи язика.

Лясков вивалив язика, і Яковенко здивувався: звідки в такого невеличкого чоловіка, в такому маленькому ротику взявся такий язицюра. Широкий, як лопата, бугристий, рожевий. Лясков трохи помолов язиком, закрив рота. Старшина обернувся до Яковенка.

— І доведеться тобі, Яковенко.

— Що? — не зрозумів той.

— І вести грека до Керчі.

— Мені? Грека? — Яковенко насилу приховував радість.

— І попливеш.

— Єсть, попливти!

Лясков уже не коцюрбився, лежав рівно, зацікавлено поглядав на Яковенка.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций