Жюль Верн Замок в Карпатах — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 30 сентября 2014





Та це був тільки “доктор”, а не дух чи який чарівник, що про них учитель щойно говорив.

Його пацієнт помер - на глум медицині - і “доктор” прийшов іще під “Короля Матвія”.

- Нарешті, й він! - закликав війт. Доктор почав вітатися зі всіма, приговорюючи:

- Отже ж, мої дорогі, ви все ще говорите про замок… про замок і чортаї… Ах, нісенітниці!.. Якщо він курить, хай курить собі здорові…

А чи ж наш професор не пускає диму з люльки цілими днями? Справді, ви надто переймаєтеся дурницями. В селі теж про ніщо інше не

Говорять, тільки про замок і дим… І чого б то ті чортівські духи мали грітися там у замку? Видно, поголодніли. О, ті духи люблять собі,

Певно, добре попоїсти…

Присутні дали йому виговоритися, вкінці заговорив війт.

- То ви, пане доктор, не прив’язуєте ніякої ваги до того, що діється в замку?…

- Ніякої,- відповів доктор.

- А чи ви не казали, що пішли б туди… якщо б вас хто визвав?

- Я? - відповів доктор, що ніколи не прив’ язував до своїх слів ніякої ваги.

- Як то?… Ви не говорили це та не повторяли кожному? - спитав учитель.

- Так… говорив… і можу ще раз це сказати…

- Не треба казати, але зробити,- обстоював учитель.

- Зробити?

- Так… і ми всі замість вас визивати… ми, вас просимо це зробити,- докинув війт.

- Але ж зрозумійте… дорогі приятелі… тепер… така пропозиція…

- Ну, якщо ви відмовляєте нашій просьбі… то ми вас визиваємо! - закликав корчмар.

- Визиваєте мене?…

- Так, пане докторі

- Йоську, ви сказали це зарізко,- завважив війт.- Пана доктора не треба аж визивати… Ми ж знаємо, що доктор зробить це й так

Для добра села, краю… Це чесний чоловік, що додержує слова…

- Як то? То це не жарт? Ви справді хочете, щоб я пішов до замку? - питав далі доктор і йоро лице сильно поблідло.

- Домагаємося цього,- сказав війт.

- Прошу вас… дорогі приятелі… прошу вас… подумайте…

- Нема що думати,- відповів Йосько.

- Але ж будьте розумні… Пощо мені йти до замку?… Кого я там найду?… певно кількох людей…

- Ну, то чого боятися, як там є люди,- переконував учитель,- познайомитеся з ними.

- Коли б вони мене потребували… то думаю… післали би по мене… Зрештою, я нікуди не звик ходити задурно…

- То вам заплатимо,- сказав війт.

- Хто мені заплатить?

- Я… ми… скільки схочете! - відповіла більшість йоськових гостей.

Доктор проклинав у душі свою дотеперішню звичку й шукав способу, як би викрутитися з тої халепи, але присутні настоювали далі:

- Мені здається, що вам, пане доктор, нема чого боятися,- говорив учитель,- бо ви не вірите в духи…

- Ні.. не вірю, але коли б мене там затримали, то що буде, як хтось тут у селі буде мене потребувати?…

- Тим зовсім не турбуйтесь, пане доктор,- упевнював війт.- В селі нема ані одного хворого, відколи ваш пацієнт помер.

- Ну, пане доктор, кажіть, підете чи ні? - наглив Йосько.

- Ні! - закликав доктор.- Не зі страху… Ви ж самі знаєте, що я в усі ті забобони не вірю… Але це було б смішне… Тому що якийсь

Дим показався над баштою… що може в дійсності не є димом… Ні!… Не піду до замку…

- Я піду!-сказав лісничий, що сидів дотепер мовчки.

- Ти… Миколо? - злякався війт.

- Так… але доктор мусить піти зі мною. Це було звернене просто до доктора, а він за всяку ціну хотів якось викрутитися.

- Що кажете, пане лісничий? Я маю іти з вами? Але ж очевидно… це була б дуже приємна прогулянка… коли б вона не була

Непотрібна. Зрештою, хіба знаєте, як то далеко… ми не дійдемо…

- Я сказав, що піду, то піду,- відповів лісничий.

- Але… я не сказав!…- закликав з благанням доктор.

- Ви казали… казали…- говорив Йосько, а всі присутні одноголосне це потвердили.

- Такі… такі…

Доктор, притиснений до муру, не знав зовсім, що ‘йому робити. З одного боку, він дуже боявся іти до замку, знову ж, з другого боку,

Коли б не пішов, то всі з нього сміялися би; тому зрезигновано простогнав:

- Добре… коли ви всі того хочете… піду з Миколою, хоч це непотрібне!

- Славно!… пане доктор! - закричали всі гості Ясська.

- А коли підемо? - спитав доктор лісничого непевним голосом, що зле вкривав його муку.

- Завтра рано,- відповів лісничий.

По тих словах залягла глибока мовчанка, й хоч чарки і дзбанки були порожні, хоч було вже пізно, всі сиділи далі й нікому не спішилося

Додому. Йосько подумав, що добре було б подати свіжу сливовицю…

Саме тоді почувся серед загальної тиші чийсь голос:

- Миколо, не йди завтра до замку!… Не йди туди!

Що це було?… Чий то був голос?…

Усі присутні завмерли зі страху. Ніхто не смів ворухнутися, ані слова промовити.

Найвідважніший був, очевидно, лісничий; він хотів переконатися, звідки той голос виходив. Він перший, хоч це саме до нього той

Таємничий голос звернувся, підбіг до шафи й створив її…

Не було нікого.

Він перешукав кімнати в корчмі, глянув крізь вікна…

Нікого.

Створив двері, вибіг на подвір’я, з подвір’я на майдан, а відтіля на вулицю…

Нікого.

За якийсь час війт, учитель, доктор, вівчар, лісничий і всі інші гості вийшли з корчми, а Йосько замкнув за ними двері на два замки.

Тої ночі всі мешканці Версту не спали спокійно й добре забарикадовувалися в своїх хатах…

Над селом запанував страх.

На другий день лісничий і доктор вже дуже раненько почали збиратися, щоб о дев’ятій годині вирушити в дорогу. Лісничий думав над

Тим, котра дорога найближча до замку.

По вчорашніх незвичайних пригодах ціле село ходило, мов запаморочене. Люди говорили пошепки. Ходили чутки, що кілька

Циганських родин покинуло село. Всі були переконані, що вчора вечір у Йоська чорт говорив, а його голос чуло з п’ятнадцять, а може й

Більше людей. І це було ясне, що лісничого жде загибель, як тільки піде до замку.

Але молодий лісничий не відступав від свого наміру, хоч як Марійка не побивалася й просила його навколішках, щоб тепер саме

Перед їхнім весіллям не наражував свого життя.

Але лісничий був упертий і нічого не помогли ані сльози Марійки, ані переконування приятелів; він сказав, що піде до замку, хоч би

Мав і не вернутися!

Коли наблизилася година відходу, лісничий пригорнув іще раз Марійку до своїх грудей, а вона зробила тричі хрест над його головою.

А доктор?-

Він ішов також з лісничим, бо не було вже як викручуватися, але обіцяв собі, що при першій нагоді втече…

- Це, що ми вчора чули в Йоська, пане доктор, не торкається вас, тільки мене,- заспокоював його лісничий.

- А коли б вам, Миколо, щось трапилося, то я можу вернутись домів? - питав доктор.

- Це друга справа, пане докторе, а поки що ви обіцяли й мусите йти зі мною!

Усі були вдоволені, що лісничий не сам пускається у цю страшну дороіу, та що буде з ним доктор. Війт, учитель, Федь і Йосько

Підпровадили їх до закруту дороги. Війт подивився крізь люнету ще востаннє на замок, але нині диму там не було; небосклін був зовсім

Чистий і заповідався гарний день. Видно, що ті природні чи надприродні гості в замку зразу зникли, як лиш побачили, що лісничий не

Боїться їх. Це був добрий знак.

Приятелі попрощалися і лісничий, тягнучи за собою доктора, зник за горбком.

Лісничий мав на собі тон одяг, що в ньому завсіди ходив до ліса. На рамені ніс рушницю. Був незвичайно добрим стрільцем; про це

Добре знали медведі й вовки.

Доктор був у великім капелюсі й тяжких чоботах з підковами, а в кишені своєї нагортки сховав пістолю. Він ніс ще й сокиру, яку дав

Йому лісничий на випадок, якби треба було прорубувати собі в лісі дорогу.

Крім того, вони оба мали в наплечниках харчі на цілий день.

Сховавшися на закруті дороги, Микола й доктор почали спинатись під гору спершу правим берегом потока Няди. Дорога вела на

Захід. Якщо б можна було йти так далі, то туди вони найскорше ще дійшли би були до замку, бо потік Няда випливав на високорівні

Оргаль. Однак це було неможливе, бо потік продирався крізь такі скелі й дебри, що туди ніхто не міг перейти, тому треба було

Завернути наліво в ліси Плазів.

Колись, як князь Рудольф жив іще на замку, йшла крізь ті ліси стежка до Версту й Волоської Солі, але тепер, по двадцяти літах, не

Було з неї й сліду.

Коли лісничий завернув від потока Няди в ліс, спинився на хвилину, не знаючи, кудою йти далі. Замку не було видно, бо ця ціла

Сторона гори була вкрита густим лісом. На вершки дерев падало з полудневого сходу проміння сонця.

- Бачите, Миколо… Ми не пройдемо сюди… нема дороги!

- Найдеться,- відповів спокійно Микола.

- Вам легко казати…

- Не трудно й зробити.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций