Френсіс Скот Повернення до Вавілону

Розміщено Шкільні твори в 25 сентября 2014



Френсіс Скот

Повернення до Вавілону



- А де містер Кембелл? - спитав Чарлі.

- У Швейцарії. Він хворіє, містере Уейлс, кажуть, справи його кепські.

- Он як? Шкода. Ну, а Джордж Гардт? - поцікавився Чарлі.

- Повернувся до Америки, влаштувався на роботу.

- Невже і Нюхальник подався додому?

- Навряд, він сюди недавно навідувався. В усякому разі, його приятель, містер Шеффер, у Парижі.

Тільки два прізвища з довгого переліку знайомих, яких не бачив півтора року. Чарлі вирвав із блокнота сторінку й записав на ній адресу.

- Якщо побачите Шеффера, передайте йому ось це,- сказав він. - Тут адреса мого зятя. Я ще не знаю, в якому готелі зупи - нюся.

Правду кажучи, його не дуже засмутило те, що в Парижі май - же нікого не лишилось. Але незвична тиша, що панувала в барі “Рітца”, видалась йому майже зловісною. Ні, це вже не амери - канський бар - ні тобі розслабитись, ані забути, що ти не вдома.

Він знову став французьким. Ця переміна вразила Чарлі вже в ту мить, коли він висів із таксі й побачив, що швейцар, який раніше о цій порі не стояв і хвилинки без діла, теревенить з розсильним біля службового входу.

Йдучи коридором, він почув лише один знуджений голос із колись гомінливої жіночої вбиральні. Десяток кроків по зеленому килимку від дверей до стойки він пройшов, дивлячись, за давньою звичкою, просто себе. І аж умостившись за стойкою, спершись ногою на металевий обніжок, дозволив собі огледітися. Погляд його зустріла тільки одна пара очей - з кутка на нього зиркнув з-за газети єдиний відвідувач. Чарлі хотів побалакати із старшим барменом, Полем, який у золоту добу процвітання приїздив на роботу в шикарному, зробленому на замовлення лімузині, що його він, однак, обачливо залишав за квартал від “Рітца”. Але сьогодні Поль відпочивав на своїй заміській віллі, і новини розповідав Алікс.

- Ні, досить,- сказав Чарлі.- Я тепер лічу чарки.

- Це добре. Кілька років тому ви й пляшок не лічили,- всміхнувся Алікс.

- З тим покінчено,- запевнив його Чарлі.- Я вже понад півтора року тримаюся.

- Як вам життя в Америці?

- Я в Америці востаннє був кілька місяців тому. Адже я пра - цюю тепер у Празі - представляю там кілька фірм. У Празі про мене ніхто нічого не знає.

Алікс усміхнувся.

- А пам’ятаєте парубоцьку вечірку, яку влаштував тут Джордж Гардт? - сказав Чарлі.- До речі, куди подівся Клод Фессенден?

Відповідаючи, Алікс притишив голос.

- Він у Парижі, але сюди більше не заходить. Поль сказав, щоб і ноги його тут більш не було. Містер Фессенден понад рік пив, снідав та й мало не щодня обідав у нас - і все в кредит.

Коли набігло тридцять тисяч франків, Поль зажадав, щоб містер Фессенден розрахувався, а той виписав недійсний чек.- Алікс скрушно похитав головою.- Не розумію, я завжди вважав його джентльменом. А як його розперло! - Він склав руки так, наче тримав у них велике яблуко.

Чарлі постежив очима за трьома крикливо вирядженими повія - ми, що влаштовувалися за столиком під стіною.

“їм усе байдуже,- подумав він.- Акції дорожчають і знеці - нюються, люди, що вчора не мали клопоту, сьогодні никають без роботи, а цим - хоч би що”. Йому захотілося вийти на свіже повітря. Перше ніж розрахуватись, він запропонував Аліксові зіграти на цю суму в кості.

- Ви надовго в Париж, містере Уейлс?

- Днів на п’ять. Я приїхав на побачення з донькою.

- Он як? У вас є донька?

На вулиці під тихим дощиком, немов крізь дим, спалахували реклами - вогняно-червоні, блакитні, як полум’я газу, блідо-зе - лені, мов привиди. Був ранній вечір, у центрі вирував рух, сяяли ліхтарики бістро. На розі бульвару Капуцинів він зупинив таксі.

Площа Згоди, рожева й велична, пропливла за вікном, вони пере - тнули убрану в строгий камінь Сену, й Лівобережжя раптом вида - лося Чарлі майже провінцією.

Він звелів шоферові завернути назад і проїхати повз Оперу.

Йому хотілося побачити, як блакитні сутінки огортають пишний фасад, знов уявити собі, що неугавні мелодійні клаксони таксі - це сурми Другої імперії. Сторож чіпляв замок на розсувні грати перед входом до книгарні Брентано, а в бістро Дюваля, за неви - соким, рівненьким, старосвітським живоплотом усі столики були вже зайняті. Чарлі подумав, що жодного разу не був у справді дешевому паризькому ресторані, де обід із п’ятії страв з вином коштує чотири з половиною франка, тобто вісімнадцять центів.

Подумав - і чомусь пошкодував.

Коли вони знов переїхали на Лівобережжя з його, як здава - лося Чарлі, провінційною тишею, він сказав собі: “Ти сам винен у тому, що краси Парижа для тебе не існує. Ти не помічав нічого довкола й не помічав часу, а дні зливалися, перемішувались, і двох років наче й не було, і тебе не було, і не лишилося нічого”, Йому сповнилося вже тридцять п’ять років. Обличчя в нього було приємне, типово ірландське - жваве й рухливе, але з суво - рою зморшкою над переніссям. Коли він, висівши на вулиці Пала - тін, натиснув на дзвоник квартири, де мешкав його зять, зморшка та стала ще суворішою - аж зімкнулися брови. Від хвилювання йому замлоїло в животі. Двері відчинила покоївка, і з-за її спини прожогом вискочила гарненька дівчинка років дев’яти, скрикнула:

“Татко!” й кинулася йому на шию. Звиваючись у його обіймах, мов риба, вона за вухо притягла його голову до себе й притислася щокою до його щоки.

- Моя ластівко,- сказав він.

- Татку, татку, татку, татусю, татунечку!

Вона повела його до вітальні, де чекала родина - хлопчик і дівчинка її віку, дружинина сестра та її чоловік. Чарлі привітав - ся з Меріон, не вдаючи надмірної радості, але й без видимої неприязні, а вона відповіла ще стриманіше, не приховуючи давньої недовіри в погляді, який відразу, щоправда, перевела на його дочку. Лінкольн Пітере по-дружньому потис йому руку й торкнув - ся долонею його плеча.

У вітальні, обставленій з американським комфортом, було тепло. Троє дітей почували себе тут вільно - вони гралися, ховаю - чись одне від одного в закапелках і в коридорі, що вів до інших кімнат. Наближення шостої години - приємної обідньої пори - вчувалось у веселому палахкотінні вогню в каміні, в суто фран - цузькому гаморі, що долинав з кухні. Але Чарлі не міг розсла - битися, на серці в нього лежав камінь. Він би зовсім занепав духом, якби не дочка, що раз у раз підбігала до нього, не випус - каючи з рук ляльки - його подарунка.

- Гріх нарікати,- відповів він па Лінкольпове запитання.- В багатьох галузях там триває застій, але в мене справи чудові.

Контора просто-таки процвітає. Через місяць до мене приїде з Аме - рики сестра - вести господарство, бо сам я вже не впораюся, весь час заклопотаний. Минулого року я заробив більше, ніж заробляв до банкрутства. Розумієте, чехи…

Він хвалився умисне, але незабаром помітив, що на Лінколь - нове обличчя набігла тінь, і швиденько перемінив тему.

- Які гарні у вас діти - виховані, чемні.

- Онорія в тебе теж молодця.

З кухні повернулася Меріон Пітере - висока жінка з неспо - кійними, змученими очима, що втратила вже свою свіжу амери - канську вроду. А втім, Чарлі ніколи не вважав її вродливою й дивувався, коли при ньому згадували, яка вона була гарненька замолоду. Вони з першої зустрічі не злюбили одне одного.

- Ну, як тобі Онорія? - спитала вона.

- Вигляд у неї чудовий. І так вигналася за ці десять місяців!

Узагалі, малюки всі троє виглядають чудово.

- Ми вже рік не викликали лікаря. Яке враження справив на тебе Париж?

- Якось незвично, що в ньому так мало американців.

- І слава богу, що мало,- запальне сказала Меріон.- Тепер хоч у магазинах на тебе не дивляться, як на мільйонера. Ми теж набралися лиха - ця криза нікого не обминула, але тепер жити стало легше.

- А все-таки, що не кажи, гарні то були часи,- промовив Чарлі.- Ми були всемогутні і всевладні, мов королі,- мої казко - ві королі-чародійники, яким усе дано і все дозволено. Сьогодні в барі,- він затнувся, зрозумівши, що сказав зайве,- я не поба - чив жодного знайомого обличчя.

Вона гостро глянула па нього.

- Бувшії тобою, я б обходила ті бари десятою дорогою.

- Я зазирнув туди мимохідь. Тепер я дозволяю собі тільки одну чарку - щодня, але тільки одну.

- Але зі мною ти вип’єш перед обідом? - спитав Лінкольн.

- Я дозволяю собі тільки одну чарку па день, а сьогоднішню я вже випив.

- Що ж, дай боже, щоб так воно було й далі,- сказала Меріон дуже холодно й неприязно, але Чарлі тільки усміхнувся. Нехай лютує, її нервозність йому на руку, він ладен усе стерпіти. Він чекав, щоб вони самі заговорили про причину його приїзду,- причину, добре їм відому.

За обідом він придивлявся до Онорії, намагаючись угадати, в кого вона вдалася. Якби тільки вона не успадкувала від обох батьків того, що їх занапастило. Бажання захистити дочку зняло - ся гарячою хвилею в його грудях. Він знав чи принаймні вважав, що знає, як зробити її життя щасливим. Він вірив у сильну вдачу, і йому хотілося перенестись на ціле покоління назад, щоб у людей тієї епохи навчитися плекати цілісність натури як єдину справж - ню цноту.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций