Петро Єршов Горбоконик — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 24 сентября 2014



.”

“Говори, бо засічу!..”

“Та таки ж я й не мовчу:

І нема пера й не буде!

Звідки б мав таке я чудо?”

Цар запав ще в більший гнів

І шкатулку відчинив.

“Ну? Ти бачиш цю пір’їну?

Не бреши ж, превражий сину!

Бачиш? Га?” На те Іван

Затремтів, немов бур’ян,

Шапку випустив із ляку.

“Непереливки, друзяко? -

Крикнув цар.- Ще скажеш - ні?!..”

“Ох, пробач, пробач мені!”

І, закутавшись в полу,

Він простягся на полу.

“Ну, на перший раз, гультяю,

Я провину вибачаю,-

Цар Іванові сказав,-

Ти ще, брат, мене не знав!

Можу, бач, в одну хвилину

З головою знять чуприну,

Як мене охопить гнів!

Та скажу без зайвих слів:

Перечув я, що жар-птицю

В нашу царськую світлицю

Похвалявся ти дістать,

Тільки б зволив я сказать.

Ну, гляди ж, не відрікайся,

В путь-доріженьку збирайся”.

Тут Іван аж затремтів:

“Цього я не говорив!

Від пера не відрікаюсь,

Де здобув його - признаюсь,

А про птицю, далебі,

Хтось брехню сказав тобі!”

“Торгуваться ще з тобою? -

Цар, затрясши, бородою,

Закричав йому:- Мурло!

Що сказав я - щоб було!

За три тижні жароптицю

Принеси в мою світлицю,

Бо інакше - розчавлю,

Посадить тебе звелю

У тюрму, в диби, на палю!

Геть!” Іван заплакав з жалю

Та й до стайні почвалав,

Де Горбаник спочивав.



Кінь, його почувши крони,

Вдарив був веселі скоки,

Та як сльози він уздрів -

Мало сам не заревів.

“Що, Івасику-братухо?

Опустив чого ти вуха? -

Запитав Івана він,

Притулившись до колін.-

Не ховай передо мною,

Що зчинилося з тобою!

Я ладен допомогти!

Занедужав, може, ти?

Чи попався лиходію?”

Горбоконика за шию,

Плачучи, Іван обняв.

“Ох, біда нам! - він сказав.-

Цар звелів добуть жар-птицю

У ясну його світлицю.

Що робить, пораду дай!”

Каже коник: “Постривай!

Справді лихо та й чимале;

Ну, та ще ми не пропали!

Треба слухатись було -

От і горе б не прийшло.

По дорозі до столиці

Ти знайшов перо жар-птиці,

Я сказав: “Покинь перо,

Бо воно не на добро,

Бо багато неспокою

Принесе воно з собою!”

От тепер ти бачиш сам,

Що із того вийшло нам.

А проте скажу я сміло:

Це ще півділа, не діло;

Діло буде ще колись.

До царя тепер явись

І таке йому скажи ти:

“Дай, мов, царю два корита

Білоярого пшона

Та заморського вина.

Та нехай там поспішають,

Нас у путь випроводжають,

Скоро займеться зоря”.



От Іван наш - до царя,

Каже: “Царю! Повели ти

Дати добрих два корита

Білоярого пшона

Та заморського вина,

Та нехай там поспішають,

Нас у путь випроводжають,

Скоро займеться зоря.”

Повеління від царя

Зараз вийшло, щоб дворяни

Спорядили в путь Івана,

Цар його благословляв,

Молодцем його назвав.



Горбоконик вранці-рано

Розбудив свойого пана:

“Гей! Іване! Годі спать!

Треба діло зачинать!”

Наш Іван не зволікався,

В путь-доріженьку збирався,

Взяв корита, і пшоно,

Та заморськеє вино,

Ще й хлібину на дорогу;

Сів на коника свойого,

Приодягтися як слід,

Та й подавсь на сонця схід -

Жароптицю добувати.



От на день аж на дев’ятий

Горбоконик в темний ліс

Хлопця нашого приніс.

Каже коник до Івана:

“Зараз буде тут поляна;

А на ній - гора ясна,

Та не проста, срібляна;

От сюди-то до зірниці

Прилітають жароптиці

У потоці воду пить;

Тут мій будем їх ловить”.

Повістивши це Івану,

Вибіг коник на поляну.

Що за поле! Скрізь трава

Ізмарагдом одлява;

Вітерець над нею віє,

Так от іскорки і сіє;

А в траві квітки стоять,

Діамантами горять.

Ой на тій же на поляні,

Наче хвиля в окіяні,

Піднеслась гора ясна,

Та не проста, срібляна.

Із високості своєї

Щедре сонце ллє на неї

Чисті промені свої,

Барвить золотом її.



В надвечірню теплу пору

Горбоконик збіг на гору,

На горі спинився-став

І Іванові сказав:

“Ніч приплине незабаром,

То не гай же часу даром:

У корито лий вино

І з вином мішай пшоно.

А щоб буть тобі закритим,

Ти під другим ляж коритом,

Сам лежи та поглядай,

Потихеньку примічай.

Ще до ясної зірниці

Прилетять сюди жар-птиці

І почнуть пшоно клювать

Та по-своєму кричать.

Ту, котра до тебе ближче,

За хвоста хапай, та швидше!

А як зловиш птицю-жар,-

Закричи, мов на пожар;

Зараз я тобі з’явлюся!”

“Ну, а що, як обпечуся? -

Каже коникові Йван,

Розстилаючи каптан.-

Треба взяти рукавички:

Певно ж, то гарячі птички!”

Тут Горбаник геть побіг,

А Іван, зітхнувши, ліг

Під дубовеє корито

Та й лежить там, як убитий.



О полуночній порі

Світло ллється по горі -

Ніби день уже сіяє:

То жар-птаство налітає;

Почало воно кричать

І пшоно з вином клювать.

Наш Іван лежить закритий,

Поглядає з-під корита,

Аж сміється мимохіть,

Сам до себе бубонить:

“Пху на вас, нечиста сило!

Ну й до біса ж налетіло!

Певно, що десятків з п’ять…

От би всіх перехапать,-

Був би радий тій поживі!

Мовить нічого, красиві!

Бач, лапки червоні в них;

А хвостища - просто сміх!

Ге! В курей таких немає!

Ну, а сяєво палає -

Мов у батька в хаті піч!”

На тому скінчивши річ,

Наш Іван повзе змією

Із-під схованки своєї.

І одну жар-птицю - хап

За хвоста, мов куролап.

“Горбоконику-братино!

Ой, та швидше прибіжи-но!

Я жар-птицю, бач, піймав!”

Так Іван дурний кричав.

Вибіг коник наш із гаю:

“Ну, хазяїне, вітаю!

Щоб не сталося біди -

У мішок її клади!

Зав’яжи мішка тугенько,

Та й збираймося скоренько

До царя в далеку путь”.

“Ні-бо, дай їх сполохнуть! -

Каже дурень: - Розкричались!

Ач, який зчинили галас!”

І, схопивши батога,

Вздовж і впоперек шмага.

Наче полум’я шугнуло,

Жароптаство спалахнуло,

В огняне кільце звилось

І за хмари подалось.

А Іван услід за ними

Рукавицями своїми

Все махає та кричить,

Аж сусідній ліс дрижить.

В хмари птиці залетіли;

Подорожні попоїли,

Скарб уклали дорогий

Та й поїхали мерщій.



От приїхали в столицю.

“Що, дістав мені жар-птицю?” -

Запитав Івана цар,

Краю того володар.

Спальник тут-таки від муки

Геть погриз у себе руки.

“А відома річ, дістав!” -

До царя Іван сказав.

“Де ж вона?” - “Пощо спішити?

Спершу вікна повели ти

У вітальні зачинить,

Щоб із дня нам ніч зробить”.

Двораки попідбігали,

Вікна всі позачиняли.

От Іван бере мішка,

Жароптицю випуска:

“Киш, бабусю!” - примовляє.

Сяйво тут як засіяє,-

Аж гукнув од страху цар:

“Ох ти, матінко! Пожар!

Гей, пожежників скликайте!

Заливайте! Заливайте!”

“Це, дивись-но, не пожар,

Це сіяє птиця-жар,-

Каже хлопець, сам од сміху

Трясучися.- Ну й потіху,

Царю, я тобі привіз!”

Засміявся цар до сліз.

Каже потім: “Ну, друзяко,

Від царя прийми подяку.

От спасибі! Будь по цім

Зброєносцем ти моїм!”



Те почувши, хитрий спальник,

Що над кіньми був начальник,

Поки Йвана не було,

Каже: “Ну, стривай, хамло!

Не радій іще, мурмило,

Що тобі так пощастило!

Ще тебе я підведу,

Милий друже, під біду!”



Днів за десять після того

В кухні вечора одного

Позбирались кухарі,

Служники й воротарі;

Попивали мед із жбана

Та читали Єруслана.

“Ех! - один слуга сказав.-

От я книжечку дістав!

Є що, хлопці, почитати!

Сторінок в ній небагато,

І казок усього п’ять,-

Та одна в одну, сказать,

Не звичайні, а чудові!”

Звісно, всі по тому слові

Просять казку хоч одну,

Не звичайну, чарівну

З тої книжки розказати.

“Ну, з якої ж вам почати?

Перша казка про царя,

Друга - про богатиря;

Третя казочка… про того…

Про князенка молодого…

А четверта про війну.

П’ята.,. Дайте спом’яну…

П’ята казка… От і знаю,

А ніяк не пригадаю!

Геть забув, як на біду!”

“Про царівну молоду?”

“Одгадав ти! Просто дивно!

Про морську вона царівну.

Ну, яку ж тепер, брати,

Казку вам оповісти?”

“Про царівну! - всі гукнули. -

Про царів уже ми чули!

Про дівицю нам скоріш!

Слухать буде веселіш!”

Сів слуга тоді поважно

Та й розказує протяжно:



“Проти сонця, проти зір

Окіян розлігся вшир.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций