Ленгстон Хуз Дядько Сем

Розміщено Шкільні твори в 22 сентября 2014

Ленгстон Хуз

Дядько Сем



- Ніхто не вибирає собі батька, матір і кревних і не відповідає за них,- сказав Простак.- Ми відповідаємо тільки за тих, кого самі собі вибрали, з власної волі. Я вибрав собі Джойс.

Мою дружину, і люблю її. А кревна моя - Мінні, ота далека родичка, що причепилась до мене, відколи приїхала з Півночі.

І все ж, бозна-чому, я й її люблю, хоч її часом несила витерпіти.

Може, тому, що Мінні певна, ніби розуміє мене, а я таки справді розумію її.

- Загалом у вас із нею однакові інтереси,- зауважив я.

- Загалом-так,-погодився він.-Ми обоє любимо високі табуретки, коли вони стоять у барі. Та й родичка ж вона як-не-як, хоч і далека, і мені шкода, що вона захворіла. Мій дядько Сем теж далекий родич. Але дядька Сема я ніколи не бачив у вічі.

- А я й не знав, що в тебе є дядько на ім’я Сем.

- Є, аякже. І в тебе е. Але ми за нього не відповідаємо.

Я кажу про отого старигана в вузьких штанях, фраку й циліндрі зі смугасто-зоряною стрічкою, що живе на горищі Білого Дому, над президентом. Він, певно, вдівець, бо я щось ніколи не чув про тітку Семиху. Або старий парубок. Але мені кажуть, ніби він мій дядько.

- Аз якого ж це боку? - спитав я.- 3 материного?

- Не підшпигуй мене,- сказав Простак,- а то я тобі скажу, з якого боку твої родичі. Не може бути, щоб десь колись там чиєїсь крові не підмішалося. Я кажу про Американця з великої літери, отого чолов’яґу з гострою борідкою. Отого, що з плакатів про набір до армії тиче мені пальцем у вічі: “Ти потрібен дядькові Семові!” Я, коли ще був у таких літах, що мене могли призвати, боявся його мало не до смерті. Але й тоді я мав до нього деякі запитання. Я казав: “Дядьку Семе, коли ти справді мій дядько, доведи це. Доведи, що ‘ми з тобою кревні, перше ніж забрати мене до тієї своєї армії. Родичі ми чи не родичі? Коли родичі,

То чого ти такий білий, а я такий темношкірий? Поясни, дядьку Семе”.

- Ну, і відповідав він тобі? - спитав я.

- Ні,- відказав Простак.- Ось тому я й хочу знати, родич мені дядько Сем чи не родич. Він знає, що я не білий.

- Он як?

- А сам він білий.

- Он як?

- Отож дядькові Семові не доводиться щоразу подавати скарги до верховного суду, коли він захоче на Півдні випити чашку кави,- сказав Простак.- І в штаті Міссісіпі йому не треба через суд добиватися свого права щоразу, як він захоче проголосувати.

- Сегрегація минеться й рівність на виборах прийде свого часу,- відказав я.

- І смерть також.

- Конституція, уряд, закон - тепер усі на боці негрів.

- А дядько Сем? - спитав Простак.

- Як символ уряду - безперечно. Згадай Рузвельта, Кеннеді, а тепер - Джонсона.

- Фобеса, Барнета, Істленда,-докинув Простак.

- Я не смішки строю,- насупився я.

- І я ні,- відказав Простак.- У них там, у Вашінгтоні, до біса циліндрів із смугасто-зоряними стрічками. Хай би дали й мені один.

- Нащо?

- Тоді я був би дядьком Семом.

- Ти говориш, як Ніпсі Рассел. Справді, в смугасто-зоряному циліндрі ти був би схожий на Ніпсі Рассела.

- Ніпсі в телевізорі мені подобається,- відказав Простак,- тож я не від того, щоб на нього скидатися. Нехай би уряд надрукував такі великі плакати й вивісив у метро: Ніпсі Рассел у ролі дядька Сема. Ні, таки треба, щоб був і чорношкірий дядько Сем.

- Ах ти шовіністі - вигукнув я.

- Як це слово означав те, що я думаю, то візьми його назад!- зажадав Простак.

- Ні, воно означає не те, говори далі.

- А що ж воно означає?

- Людину, так просмерділу расизмом, що її ніхто не годен витримати. Або, іншими словами, таку, як ти, коли хочеш зробити дядька Сема чорним.

- Та хоч би шоколадним,- відказав Простак.- Або індіанином, як_ американські тубільці, або китайцем, як американські китайці, або японцем, як оті каліфорнійські нісеї. Адже ж тепер у моді інтеграція, то чом дядька Сема не намалюють таким, ніби його матінка інтегрувалася ще й раніш за нього?

- Чи ти тямиш, що кажеш? - спитав я.- Ти ж говориш про змішані шлюби, а не про інтеграцію. А той дядько Сем, що ти бачиш на плакатах,- він, звичайно, європевць із походження.



- Отож мені й набридло весь час бачити свого дядька європейцем з походження,- не вгавав Простак.- Мені б хотілось нарешті побачити його таким, як я,- темношкірим.

- Дядько Сем - це символ, я ж тобі казав. Він не належить ні до якої раси чи групи. Символи не мають кольору.

- Тоді я б хотів, щоб він став нарешті й моїм символом,- правив своєї Простак.- Я ще не бачив дядька Сема, схожого на мене.

- Ти, здається, живеш у світі марень. Ось уяви собі, що завтра в газетах надрукують темношкірого дядька Сема. Ти повіриш своїм очам?

- Коли сам побачу, то повірю. І з Адама Клейтона Пауела теж був би непоганий дядько Сем. Або, коли хочеш молодшого, Гаррі Белафанте,- чим не красень? А найкращий - Сідні Пуатьє!

Смугасто-зоряний дядько Сем! Або, скажімо, “міс Америка”, вгорнена в прапор, як статуя Свободи. Я ще ніколи не бачив, щоб “міс Америка” була не біла. Якби я був художник, то часом малював би Америку схожою на Маріан Андерсоп. Або на Клодію Макнейл, що з “Родзинок на сонці”. Ну скажи, хіба Клодія Макнейл не була б “міс Америкою” перший сорт - із такими цицьками, як у неї!

- Мрій, мрій далі,- буркнув я.

- Ну, а червоношкіру індіанку то вже напевне можна було б зробити “міс Америкою”,- сказав Простак.- Адже індіани були перші американці. Правда, тепер ковбої в кіно так потіснили їх назад, що вони вже стали останні американці. Але ж на честь того, що колись вони були перші, годилось би, щоб були індіанські дядьки Семи й індіанські “міс Америки”.

- Ну, голова індіанина принаймні була колись на центові.

- А голови негра не було,- відказав Простак.- Нашої голови ніколи не було й на центові. Ні на однодоларовому папірці, ні на п’ятидоларовому, ні на десятці. І на поштовій марці після Букера Т. Вашінгтона не було жодного негра.

- Недавно була марка з Фредеріком Дугласом,-заперечив я.-І взагалі негрів у Америці тільки десять процентів.

- Зате ми здіймаємо дев’яносто процентів ґвалту,- відказав Простак,- отож я хочу, щоб на марці був Вершник свободи, або Мартін-Лютер Кінг, або я, вбраний, як дядько Сем. Ми вже скоро сто років як вільні. Не так воно легко прожити сто років у вільній країні, коли ти чорношкірий, тож я заслужив, щоб моя голова була на марці.

- А на якій? - спитав я.

- На першій космічній марці, випущеній, щоб послати на орбіту - геть із земної кулі,- відповів Простак.- На волю!

Я в образі дядька Сема - на листі, посланому па Місяць.

- Ну, помрій, помрій, мрійнику,- сказав я.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций