Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 20 сентября 2014



Є в Грассі… У Драгіньяні…



- Виходить, в Антібі його вже немає?



- Нема… А кімнату його, мабуть, зайняв хтось інший. Може, навіть оцей пан…



Водій кивнув головою на високого блондина з конячою головою, який так само щось занотовував у записнику.



- Як же мені дізнатися, де він?



- Одне з двох: або він сам пішов із “Франс-Кюїр”, або його розрахували, бо він погано торгував. - Він закінчив розвішувати у фургоні пальта й куртки і тепер витирав кінчиком кашне спітніле чоло. - А може, його послали десь в інше місце… Та якщо ви запитаєте у фірмі, вам нічого не скажуть. Професійна таємниця. Ви йому не родич?



- Ні.



Його тон став м’якшим. Блондин підійшов до нас.



- Все повантажив? їдьмо.



Він заліз на переднє сидіння. Водій зачинив дверцята фургона й перевірив, чи вони замкнені. Потім сів за кермо й нахилився до мене через опущену шибку.



- Часом “Франс-Кюїр” посилає їх за кордон. Склади є і в Бельгії. Його могли й туди послати…



Водій знизав плечима й рушив. Я дивився вслід фургону, аж поки він зник за поворотом Англійської набережної.







Повітря було вологе. Я пішки дійшов до парку Ельзасу й Лотарингії і сів на лаву за гойдалками та пісочницею. Я люблю цей парк за його сосни зі схожими на парасолі кронами та довколишні будинки, що так чітко вирізняються на тлі ясного неба. Часом, надвечір, ми сиділи тут із Сільвією. Ми почували себе в безпеці серед жінок, що доглядали своїх дітлахів. Ніхто б і не подумав шукати нас тут, у цьому парку. І люди навколо зовсім нас не помічали. Зрештою, ми теж могли бути тут з дітьми, і вони каталися б з гірки, будували з піску замки…



У Бельгії… Виходить, вони послали його до Бельгії… Я уявив собі Вількура, що ввечері, під дощем, крадькома продає десь біля брюссельського Південного вокзалу брелки або давні порнознімки. Він просто тінь самого себе, не більше. Записка, яку він залишив сьогодні вранці, мене зовсім не здивувала. “Ви вже ніколи про мене не почуєте”… Я це передчував. Дивно, але він сам написав мені ту записку, і вона була матеріальним доказом його існування. Вчора, коли я побачив того чоловіка на вулиці, минуло кілька хвилин, перше ніж я впізнав його, перше ніж переконав себе, що це справді Вількур. Я стояв і пильно дивився на нього, так ніби намагався примусити його пригадати самого себе. І під моїм невідривним поглядом він спробував знову стати тим самим Вількуром. Кілька годин він іще грав свою роль, він дзвонив мені, але тієї впевненості в нього вже не було… Тепер, у Брюсселі, він простує бульваром Аспаш до Північного вокзалу й сідає навмання в будь-який поїзд. Він заходить до прокуреного. купе, де грають у карти комівояжери… І ось поїзд рушає і мчить хтозна-куди…



Спершу я теж думав утекти до Брюсселя й переховуватися там разом із Сільвією. Та потім ми вирішили не покидати Франції. Треба було вибрати якесь велике місто, де на нас ніхто б не звертав уваги. У Ніцці понад півмільйона мешканців, серед них неважко було загубитися, щезнути. Це місто не таке, як решта. До того ж там море…



На третьому поверсі будинку, що на розі площі та бульвару Віктора Гюго, світиться вікно. Це саме той будинок, де мешкала пані Ефлатун Бей. Може, вона ще жива? Я мав би зайти до жінки чи запитати про неї у консьєржки… Я довго вдивляюсь у жовтий квадрат вікна. Коли ми приїхали до Ніцци, життя в неї вже давно було позаду, і я не знав, чи мала ще вона про нього бодай невиразні спогади. Вона була таким собі привітним привидом серед тисяч інших привидів, що населяли Ніццу. Іноді вона сиділа пополудні в парку Ельзасу й Лотарингії на лаві [10] поруч із нами. Привиди не вмирають, їхні вікна світитимуться завжди, як світяться тепер вікна цих вохристо-білих будинків довкола, і сосі й з кронами-парасолями майже ховають їх від мене. Я підводжуся, рушаю бульваром Віктора Гюго й машинально рахую платани.



Спочатку, коли Сільвія тільки приїхала сюди до мене, я дивився на життя не так, як сьогодні. Ніцца ще не була для мене тим знайомим містом, яким я тепер іду до “Мажестіка” в свою кімнату з непотрібним електрокаміном. На щастя, зими на Лазуровому березі напрочуд м’які, й мені байдуже, що доводиться спати, не скидаючи пальта. Я боюся весни. Вона щоразу накочується, мов дев’ятий вал, і щоразу я запитую себе, чи він не забере й мене з собою.



Я сподівався, що моє життя складеться інакше, досить буде лише пожити в цьому південному місті, і з пам’яті зітреться все, що було доти. Зрештою ми перестали б відчувати тягар минулого, який гнітив нас… І того вечора я крокував містом куди швидше, ніж сьогодні. На вулиці Гуно я проминав перукарню… Вона й тепер освітлює тротуар рожевим неоновим світлом - я не зміг стриматися, щоб не переконатись у цьому.



Тоді я ще не був привидом, як тепер. Я сподівався, що в цьому незнайомому місті ми з часом усе забудемо й почнемо все спочатку. Почнемо спочатку… Я подумки повторював ці слова, коли йшов вулицею Гуно, й моя хода ставала дедалі легшою.



“Прямо”, - сказав мені якийсь перехожий, коли я спитав дорогу до вокзалу. Прямо… Я вірив у майбутнє. Ці вулиці були для мене нові. Байдуже, що я йшов ними майже навмання. Сільвія приїздила поїздом на вокзал Ніцци аж о пів на одинадцяту.



У неї була тільки велика шкіряна сумка гранатового кольору та “Південний хрест” на шиї. Я зніяковів, побачивши, що вона йде мені назустріч. За тиждень до того я лишив її у готелі в Аннесі й вирішив поїхати до Ніцци сам - переконатися, чи зможемо ми тут оселитись.



“Південний хрест” сяяв на чорному светрі з-під пальта. Наші погляди зустрілися, вона всміхнулась і опустила комір. Так відверто демонструвати цей діамант було необачно. А що, як у поїзді випадково опинився хтось із ювелірів і Сільвія привернула його увагу? Але на цю свою безглузду думку я тільки всміхнувся. І взяв у Сільвії сумку.



- У твоєму купе не було ювелірів?



Я придивлявся до нечисленних пасажирів, що виходили з вагонів і простували повз нас пероном.







У таксі мене на мить охопив страх. Недорога мебльована кімната, яку я знайшов, могла Сільвії не сподобатись. Та краще вже така кімната, ніж готель, де нас ще запам’ятають обслуга чи адміністратор.



Таксі їхало тим самим шляхом, яким я йду оце сьогодні пішки, але в зворотний бік: бульваром Віктора Гюго, повз парк Ельзасу й Лотарингії. Це було тієї ж пори, наприкінці листопада, і листя з платанів, як і тепер, уже опало. Вона зняла з шиї “Південного хреста”, і я відчув на долоні холодний дотик діаманта й ланцюжка.



- Візьми… Бо ще загублю…



Я обережно поклав діаманта до внутрішньої кишені піджака.



- Ти розумієш, що було б, якби в твоєму купе опинився ювелір, просто напроти тебе?



Вона прихилилась до мого плеча. Таксі спинилося на розі вулиці Гуно, щоб пропустити машини, які їхали зліва. Неподалік рожевим неоновим світлом сяяла вітрина перукарні.



- Якби поруч і опинився ювелір, то подумав би, що це підробка.



Щоб не почув водій, Сільвія шепотіла мені на вухо голосом, що його Вількур, прагнучи здаватися вишуканим, часом називав “приміським”. Але цей “приміський” голос мені подобався, бо це був голос мого дитинства.



- Так, проте якби він попросив у тебе дозволу роздивитися його крізь лупу…



- Я сказала б, що це родинна коштовність.



Таксі зупинилося на вулиці Кафареллі перед віллою “Свята Анна”, де були мебльовані кімнати. Якусь мить ми нерухомо стояли на тротуарі. Я тримав її сумку. [11]



- Треба пройти через сад,- мовив нарешті я.



Я боявся, що вона буде розчарована. Та ні. Сільвія взяла мене під руку я штовхнув хвіртку, вона відчинилась, і під шелест листя ми рушили темною алеєю до вілли, де над верандою горів ліхтар.



Веранду ми поминули. У вітальні-там мене приймала хазяйка, коли я приходив наймати кімнату,- горіла люстра.



Не привертаючи до себе уваги, ми обійшли віллу. Я відімкнув двері чорного ходу, і ми піднялися сходами нагору. Наша кімната була на другому поверсі в кінці коридору.



Сільвія сіла в старе шкіряне крісло. Пальта не скинула. Вона розглядалася довкола так, ніби хотіла обвикнутись. Обоє вікон виходили в сад і були запнуті темними завісками. На стінах - шпалери з рожевими візерунками, тільки та, ще в глибині кімнати, була обшита деревом і нагадувала стінку гірського шале. Шкіряне крісло та широке ліжко з мідною спинкою - оце й усі меблі.



Я сидів на ліжку й чекав, поки вона заговорить.



- Принаймні тут нас ніхто не шукатиме.



- В цьому нема сумніву,- відповів я.



Я хотів був докладно розповісти про переваги такого житла, щоб переконати в них заразом і себе самого: гроші я заплатив на місяць наперед, кімната має окремий вхід, ключ завжди буде в нас, хазяйка живе на першому поверсі й нас не турбуватиме…



Але Сільвія, здавалося, мене не слухала. Вона роздивлялась абажур, з якого на нас лилося тьмяне світло, потім паркет, темні завіски.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций