Криштопа Олег Жах на вулиці в’язнів — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 14 сентября 2014



Їй неможливо буде придбати взуття, тому що такого розміру не виробляють. Вона буде безперервно скаржитися на біль, кульгати, врешті не зможе пересуватися. Її обличчя запливе жиром, розтовстіють навіть губи, і нижня звисатиме над подвійним (потрійним) підборіддям, як “шмарок” індика. А я ж ще пам’ятаю її інакшою - граційним дівчиськом, що швидко бігало, усміхалося мені назустріч… Я заплющую очі, сподіваючись повернути час бодай у такий спосіб, але бачу лише розмиті контури - якісь невизначені кольорові плями.

  ? Ти п’яний! - виривається у неї обурений вигук.

  Очі дружини від такого святотатсва лізуть на лоба, їй бракує повітря, щоб висловити своє обурення. Її батько помер від алкоголізму і тепер кожна випита мною чарка наче повертає для неї з потойбіччя той синій, майже чорний труп, який знайшли під ранок на вулиці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  11

 

 

  Відчай і зневіру я ношу з собою завжди, наче носовичок у кишені. Дивуюся, як мені ще вистачає сил на постійну боротьбу з ними - я наче затявся і цілими днями тільки й роблю, що регочу, кепкую та розсипаю навсібіч дотепи. Я геній чорного гумору. Над розказаними мною анекдотами ридають найбрутальніші і найцинічніші потвори. І лише я щиро шкірю зуби - єдине, що в мені ще збереглося твердого - бо деякі з них штучні.

  Робочий день у редакції починається десь опів на десяту. Заспані обличчя журналісток, мішки і синці під очима у чоловіків, які перебрали звечора. Починається процес чаювання - обговорення пліток за кавою та цигарками. Курять майже всі - без поділу на статі і раси, незалежно від національної приналежності. Вони поєднуються цією своєрідною “сигаретою миру” і допоки курять, справді майже не кривдять один одного. Щоб кривдити відкрито, потрібна сміливість, а її у них немає. Вони роблять якесь западло зпідтишка, аби їх не засікли, не помітили. І щойно підклавши комусь велику купу лайна, одразу солодкаво шкіряться тому, для кого її сотворили. Але кожен із них, якщо би прочитав ці рядки, відрікся б від них і показав би пальцем на іншого.

 

 

 

  12

 

 

  Редактор у нас молодий, настільки, що в його рудій борідці (а він завдає собі клопіт поголитися не частіше як один раз на тиждень) ще багато прогалин. Щоранку він марно намагається зібрати всіх на планірку, щоб роздати завдання. Він вдає суворого, навіть підвищує голос (хоча сам же одразу й лякається своєї сміливості), щоб закликати підлеглих до порядку. І вони, хоча й бурчать, але коряться. Він злегка усміхається своїй перемозі, бо відчуває, що його влада над ними не віртуальна, а таки справжня. І все ж певності хлопчині вистачає ненадовго. Він побоюється мене, довірливо водячи час від часу на пиво (о, горе мені, моя дружино з нюхом пантери!) і допитуючись схвалення того чи іншого свого кроку. Я для нього загадка, йому ж бракує мого досвіду і знань. Цинічно користуюся своїм становищем непідвладного, раз-по-раз заробляючи невеликі гроші на замовних статтях. До хлопця наразі мало хто звертається - його ще не знають і тому побоюються. Він здогадується, що я беру хабарі, обходячи його, заздрить і лютиться. Він вже ненавидить мене, бо ж першопричина ненависті - це, звісно, гроші. Якби він раптом позбавив мене мого маленького бізнесу, завдяки якому я зараз можу не відмовити собі у зайвому пиві, тож чи не зненавидів би і його я? Певно, що так. Але наразі нагорі я, а отже, можу дозволити собі благородство зневажати.

  Ось і сьогодні я подаю йому на стіл відверту фальшивку, навіть не почервонівши. Підписую якимось безглуздим псевдо, щоб не псувати іміджу. Замовлення однієї політичної струкутри, яку очолює без’язикий мерзотник. Але що мені до того? Марко кілька разів перечитує, поступово червоніє від сорому переді мною. Він усе розуміє, але заперечити не може. Знає, що я запитаю у нього безневинним голосом ” у чому річ?” і він не зможе мені нічого довести, хоча міг би в принципі не доводити нічого. Я блідий і спокійний - хоча мав би почуватися винним, він - багряний, наче щойно з окропу, і знервований, хоча міг би легко впоратися із ситуацією, якби проявив бодай трохи наполегливості та стійкості. Але ж молодість! Я сумую за нею, та мушу визнати, що у досвідченості свої переваги. Наприклад - звідси ближче до смерті.

 

 

 

  13

 

 

  За кілька годин усіх охоплює страшенна нудьга. Дівки туляться в коло і шепочуться - біс його зна про що, певно про шмаття, яким прикривають тіло і про чоловіків, які це шмаття мусять здирати, ризикуючи заплутатися. Інколи звідти чути сміх - якийсь неповноцінний і єхидний, інколи, регочучи, вони позирають у наш бік. Мене такі ескапади жіночих гормонів вже давно залишають байдужим, а от Марко страшенно лютиться. У чоловіків свій гурт, щоправда менш балакучий. Здебільшого, наші просто втуплюються у газети, нічого там не помічаючи. Хтось розшифровує кросворд. Хтось позіхає і ця напасть за мить інфікує всіх. Епідемія напівсну охоплює редакцію. За вікном темнішає і, здається, настала ніч.

  ? Ти дивився вчора футбол? ? як і щотижня підходить до мене від нічого робити наш “спортовець” Валентин.

  Я заперечливо хитаю головою і він засмучено повертається на своє місце. Йому знадобиться кілька хвилин летаргії, щоб повторити свою спробу і звернутися із цим же запитанням або до Марка, або до Дмитра, що відає громадським життям.

  Пожвавити цей смутний занепад здатен своєю появою лише Микола, рекламник, рот котрого не закривається ні на мить. Він знає все, про всіх, і навіть те, чого він не знає, він все одно знає. Проте до його балаканини теж звикаєш і вона стає з часом чимось таким страшенно нудним, як звичка щоранку, ще не прокинувшись до кінця, чистити зуби.

  Ця нестерпна пауза триває, здається, вічність. Нарешті лунає телефонний дзвінок, від якого ми з Марком наче здригаємося і мимоволі обидвоє робимо рух в бік рурки, потай сподіваючись, що це - до нас і, що саме цей дзвінок принесе зміни. Але ні, це всього лише запрошення на прес-конференцію. Марко розчаровано простягає мені трубу, я слухаю, дякую, зітхаю і хитаю головою. Марко розводить руками. Нарешті він наважується запросити мене на пиво - ці запросини він виношує в собі із самого ранку, але редакційна рутина і нерухомість облич довкола викликали у нього непевність і апатію.

 

 

 

  14

 

 

  На вулиці він озирається, надто часто, наче за нами стежать. Мені навіть на якусь хвилину починає здаватися, що або справді хтось вперто переслідує нас, або хлопець мене розігрує. Втім стурбованість на його обличчі надто щира, шкіра надто бліда, очі - надто яскраві. Я озираюся сам. Перехожих не надто багато, всі вони витворюють якесь місиво кольору схожих курток та пальт. Я згадую різні шпигунські “закваски” - вичитані з книжок поради про те, що слід робити, щоб перевірити, чи за тобою стежать, як уникнути “хвоста” тощо. Вже готуюся застосувати одну із таких ідіотських рекомендацій, все ж доволі практичну, але раптом усміхаюся. Здитиніння під впливом Маркової параної триває лише кілька секунд, потім до мене повертається глибока і темна, як дупа, байдужість - ну навіть якби за нами стежили, то й що? І кому ми врешті потрібні…

  ? Кого ти там видивляєшся? - грубо запитую, коли мені вкрай обридають його озирання.

  ? Мені здається, що за нами йдуть назирці.

  Я зітхаю, знову озираюся, ковзаю поглядом по зосереджених на собі обличчях людей - жодного підозрілого.

  ? Тобі здається, старий, можеш заспокоїтися, ? втішаю я.

  ? Та ні ж бо! - його голос тремтить і я розумію, що сперечатися з Марком нема сенсу - хлопець чомусь вбив собі в голову, що він - крутий журналіст, якого починають переслідувати за його опозиційність чи ще казна що.

  Зарадити я тут безсилий, але навіть, якби міг щось зробити, то навіщо себе силувати? Я ще раз кидаю на нього погляд і розумію, що ця гра, в яку він вжився, страшенно йому подобається.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций