Шаповал Іван Максимович В пошуках скарбів — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 14 сентября 2014



На обличчі професора розпливалася приємна усмішка.

— Чудо, справжнє чудо! Хто це відновив?

— Корній Павлович, — сказав Садовий.

— Золоті руки! Ось що, Юхиме Платоновичу, візьміть оці сто карбованців і віддайте йому. Так і скажіть: це особисто від мене. І подякуйте щиросердо за те, що він порадував мене.

Так бюст Джордано Бруно «воскрес» і знову посів своє місце в історичному музеї.

…Почалася революція. Буржуї тремтіли: де ж сховати нагромаджене добро?

Левченко прибіг у музей до Яворницького;

— Дорогий Дмитре Івановичу, допоможіть…

— Що таке, що з вами?

— Та революція ж!

— То й що, як революція?

— Як що? Все ж загине, все пропаде. А моя колекція! — І гірко заридав, схопившись за голову. «Ага, дійшло!» — подумав Дмитро Іванович

— Так чого ж ви хочете від мене?

— Порадьте, куди мені сховати свою колекцію, як її врятувати?

— А це вже діло ваше. Колись я вам давав добру пораду — віддати до музею, не послухали. А тепер нехай у вас поболить голова, а не в мене.

— Дмитре Івановичу, забудьмо наші суперечки. Зараз не до того. Допоможіть, благаю вас!

— Як, чим же я допоможу?

— Може, де в музеї знайдеться куточок, щоб хоч тимчасово скласти мою колекцію?

— Ви що, з глузду з’їхали? Музей — не сховище! Цього не можна робити. А проте, почекайте кілька днів.

Через три дні колекціонер Левченко прибіг до Дмитра Івановича прямо додому. Прийшов не з порожніми руками, а приніс особистий подарунок — порцелянову Венеру. Дмитро Іванович прийняв цей дар, подякував і того ж дня відніс статуетку в музей, щоб заінвентаризувати.

Професор добре знав, що Левченко ночами не спить. Днів через десять Левченко, змарнілий, з припухлими очима, неголений, знову з’явився в музеї. Він назирці ходив за Дмитром Івановичем і благав урятувати його колекцію. Яворницький добре розумів, що Левченкові немає куди подітися, колекція буде в музеї, але йому хотілося провчити цього гоноровитого та жадібного багатія. І він цього домігся. Сталося так, що Левченко на все був згодний.

«Отак вашого брата і треба вчити», — думав Дмитро Іванович, хитро посміхаючись.

— Ну от що, — сказав нарешті. — Я оце весь час думав, як урятувати вашу колекцію, і вирішив допомогти вам. Як тільки сяде сонце, все несіть сюди. Ми ваші колекції складемо в ящики і — в підвал. Туди ніхто не загляне.

Так і зробили.

У Левченка камінь з серця звалився. Та радість недовго тішила багатія. Якось Левченко завітав до музею, щоб пересвідчитися, чи все там на місці. Зайшов, глянув і очам своїм не повірив: уся його колекція акуратно була виставлена у вітринах музею. Біля кожної речі стояв номер з інвентарної книги.

— Як це розуміти? — спитав він у директора музею.

— А так розумійте, як ото бачите! — відповів Яворницький. — Ваша колекція конфіскована. Революція! Нехай тепер усі милуються тим, що довгі роки було приховано від людей, лишалося власністю одиниць… Вийшло, як бачите, на моє: вся колекція стала надбанням музею, а значить, і народу.

Не тільки Левченко тремтів за свою колекцію в перші роки Жовтневої революції. Захвилювалися мало не всі чиновники, дворяни, царські посіпаки. Не знали, що робити, де сховати своє багатство, рідкістні речі, нажиті чужою працею.

Багато катеринославських дворян і купців кинулися до професора Яворницького просити ради.

— Допоможіть, шановний Дмитре Івановичу, куди подітись, де приберегти наші скарби?

Дмитро Іванович радів, що для нього тепер випав багатий врожай.

— Несіть у музей. Тут усе буде ціле.

І попливли в підвали музею коштовяі речі. їх власники були певні: тут, у музеї, надійне місце для схованки речей.

Через деякий час на стінах музею з’явилися цінні художні картини, у вітринах — порцеляновий і фаянсовий посуд, рідкісні годинники, коштовні люстра тощо.

Все це багатство з наказу Дмитра Івановича було заінвентарізовано і стало власністю музею назавжди.

ДВІ ПОДОРОЖІ ДО ТАРОМСЬКОГО

Заслуги Дмитра Івановича в справі збирання й охорони пам’яток матеріальної культури Придніпров’я важко переоцінити. Всі могили, кам’яні баби, історичні будинки, запорозькі церкви він узяв на облік і старанно охороняв.

Коли він брав усе це на облік, то знав, де і що лежить, у кого зберігається таке, що йому місце в музеї.

На ювілейному засіданні Архівної комісії, що відбулося 21 квітня 1913 року, Дмитро Іванович виступав з лекцією про життя на Дніпровських порогах з тих часів, коли вперше з’явилися сліди людського життя, і до часів Запорожжя. Він розповів і про історію краю, і про зібрані рідкісні старовинні речі, і про ті речі, які слід залучити до музею, врятувати від загибелі.

У той же день Дмитро Іванович показав присутнім на цьому засіданні величезне двопудове запорозьке євангеліє, яке він добув у старій церкві поблизу Катеринослава.

До Дмитра Івановича дійшли чутки, що в церкві села Таромського є старовинне запорозьке євангеліє. Ця рідкісна і цінна річ схвилювала історика. Він кинув усі справи й поїхав до настоятеля цієї церкви. Хоч як він його благав, але настоятель виявився упертим і євангеліє не віддав.

Минув рік. Замість старого впертого настоятеля прибув туди другий. Це був простенький, довірливий, м’якіший настоятель, і Дмитро Іванович вирішив будь-що забрати євангеліє.

…Чудовий травневий ранок. Тиша. Тільки чути співи солов’їв, та десь на березі Дніпра, перелітаючи з дерева на дерево, кувала зозуля. Вулиця — порожня. Несподівано тишу села порушив ритмічний кінський тупіт. До будинку настоятеля, що стояв напроти церкви, підкотив гарний фаетон, яким вправно керував парою відгодованих коней візник. З блискучого фаетона вийшов якийсь чепурно вбраний, високий на зріст чоловік у капелюсі. Обличчя в цієї людини приємне, поголене, вуса трохи звисали.

Приїжджий сміливо пішов до будинку настоятеля. Постукавши в двері, зайшов у будинок. Тут його зустрів настоятель, який, побачивши такого поважного пана, зовсім розгубився й не знав, як поводитися. Але вихід з того становища знайшов сам приїжджий.

— Дозвольте, батюшко, відрекомендуватися.

— Прошу. Кого ж маю честь бачити?

— Професор Московського університету; доктор історичних наук Дмитро Іванович Яворницький.

Настоятель трохи злякався, бо в своєму житті він уперше побачив професора, та ще й доктора, і зовсім розгубився. Замість чіткої відповіді він щось промимрив невиразно:

— Дуже… дуже приємно, дуже радий, готовий до послуг!

Настоятель заметушився, не знав, де й посадити поважного гостя. Але Дмитро Іванович був добрий психолог. Він зрозумів, що саме зараз треба кувати залізо, і попрохав настоятеля повести його до церкви.

Батюшка не знав, чому професор поспішає в церкву. Він подумав, що вчений дуже релігійна людина і хоче спершу помолитися богові, а потім розкаже, в яких справах прибув. Проте швидко взяв ключі й пішов з гостем до церкви.

Увійшовши, Дмитро Іванович попрямував у вівтар. Професор скрізь уважно розглядав, усе вихваляв і вже побачив те, що йому потрібне, — старовинне євангеліє. Воно лежало на престолі.

Дмитро Іванович бере в руки це євангеліє, розглядав і каже:

— Це дуже старовинне, до того ж запорозьке євангеліє. Я його заберу до музею!

Не питаючи дозволу, Дмитро Іванович мовчки загорнув євангеліє в хустку, що мав при собі, і вийшов з церкви. Настоятель розгублено дивився на гостя.

Дмитро Іванович прощається, тисне руку.

— Дуже вам дякую! Поїхали! — звернувся він до візника і, знявши капелюха, востаннє помахав довірливому і трохи переляканому панотцеві.

Настоятель у цей час мов отетерів, начеб води в рот набрав. І тільки згодом, коди фаетон був уже далеко, він почухав собі потилицю і сказав:

— От халепа! Аж не віриться, наче хто уві сні приїхав і забрав євангеліє.

Днів через три про цей випадок дізнались парафіяни. Та було вже пізно. До музею прибули уповноважені від громади, щоб забрати назад євангеліє. Дмитро Іванович прийняв їх дуже ввічливо, ласкаво і довів їм, що двопудовому євангелію місце в музеї.

КОЗАЦЬКИЙ ДЗВІН

Дмитра Івановича часто можна було бачити в церквах та монастирях. Приходив він туди, звісно, не богу молитися, а добувати рідкісні речі, бо добре знав, що по церквах багато є цінних експонатів церковної старовини, які лишалися ще не залученими до музею.

З цією метою послав він нас 1930 року у подорож з мандатами Наркомосвіти УРСР. Нам довелося побувати в Солонянському, Царичанському, Петриківському, Криничанському районах та Мишуриному Розі.

Перед виїздом Дмитро Іванович викликав працівників музею до кабінету й сказав:

— Ану, візьміть свої блокноти та запишіть, в яких церквах і що саме зберігається з старовинних речей музейного значення. Майте на увазі, ви там знайдете рідкісні експонати, виготовлені в селах Запорожжя кустарним способом.

— А що, як попи поцікавляться, — спитав хтось Дмитра Івановича, — звідки ми знаємо про церковні скарби?

— Кажіть, що знаєте, але не кажіть, що я вас вирядив, бо вони й так косо на мене дивляться, кажуть, що я розоряю їхні церкви.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций