Роберт-Льюіс Стівенсон Вечірні розмови на острові — C. 28

Розміщено Шкільні твори в 14 сентября 2014



І він зрозумів, що саме так поводяться з ним, і що саме через це йому збудували житло, й годували його, й оженили, й звільнили від будь-якої роботи; а старі люди та ватаги розмовляли з ним, як із значною людиною. Отож Кеола лежав на своїй постелі й тужив над своєю долею, і кров холола в його жилах. [162]



Другого дня острів’яни були з ним дуже чемні, як завжди. Вони вміли красно говорити, й складали прегарні вірші, й жартували на учтах так, що котрийсь місіонер міг би померти зі сміху. Та Кеола вже не звертав уваги на їхні вишукані манери, він бачив тільки зуби, що біліли в їхніх ротах, і йому підступала до горла нудота. А коли вони скінчили їсти, він пішов і ліг у кущах, мов неживий.



Другого дня було так само, і його дружина пішла за ним.



- Кеоло, - мовила вона, - якщо ти не їстимеш, то, кажу тобі у вічі, тебе вб’ють і спечуть завтра. Дехто зі старіших ватагів уже шепочеться про це. Вони думають, що ти занедужав і будеш худнути.



Тоді Кеола схопився, і в ньому спалахнув гнів.



- Мені дарма, так буде чи так, - сказав він. - Я опинився між вогнем і полум’ям. І коли вже я маю померти, то нехай я помру чимскоріше; а коли вже мене мають після цього з’їсти, то краще хай мене з’їсть нечиста сила, ніж люди. Прощавай, - сказав він і, покинувши її остовпілу, подався на морський берег того острова.



Берег лежав голий під палючим сонцем; ніде ні знаку людини, тільки пісок весь потоптаний, у ступаках, і всю дорогу навколо нього говорили й шепотіли голоси, спалахували й гасли невеличкі багаттячка. Всі мови світу лунали там: французька, голландська, російська, тамільська, китайська. В якій лишень країні вміли чаклувати, з усіх тих країн були тут люди, і їхній шепіт лунав у Кеоли в вухах. Тиснява на тому узбережжі була як на ярмарку, але ні душі не було видно; ідучи, він бачив, як перед ним на піску зникають скойки, хоча їх начебто ніхто не підбирає. Мабуть, сам диявол побоявся б опинитись одинцем у такому товаристві; проте Кеола вже відкинув будь-який страх і жадав смерті. Коли спалахували вогники, він кидався туди, мов розлючений бугай. Безтілесні голоси перегукувались, невидимі Руки засипали вогонь піском, і перше ніж він добігав туди, вони зникали з берега.



“Ясно що Каламаке тут нема, - подумав він, - а то я був би вже давно вбитий”.



Тоді сів на узліссі, бо відчув утому, й зіперся підборіддям на руки. А ярмарковий гармидер перед його очима тривав; весь берег клекотів голосами, спалахували й гасли вогники, скойки зникали, й тут-таки на піску з’являлись нові. Bидно, того разу ми потрапили сюди в будень, - подумав він, - бо нічого такого тоді не було”.



В нього аж голова обертом пішла від думки про ці незліченні [163] мільйони доларів та сотні й сотні людей, що збирають їх на узбережжі, а тоді злітають у повітря вище й швидше за орлів,



“Подумати лишень, як мене дурили, розповідаючи про карбування, - сказав він собі, - про те, як роблять гроші. Адже ясно, що всі нові монети у світі збирають на цих пісках! Та іншого разу я вже знатиму, як воно насправді!”



І врешті - Кеола й сам не знав, як, і коли - його опав сон, і він забув і острів, і всі свої гризоти.



Другого дня вранці, ще до схід сонця, його розбудив гамір. Він прокинувся переляканий, бо подумав, що це його, оспалого, розшукало плем’я; але він помилявся. Бо насправді це на березі перед ним безтілесні голоси кричали, перегукуючись, і йому здалося, наче вони всі йдуть чи біжать повз нього вгору, до лісу.



“Що там коїться знову?” - подумав Кеола. Йому ясно було: сталося щось незвичайне, бо ніхто не запалював вогнів і не підбирав скойок, але безтілесні голоси всі рухались берегом угору, й щось вигукували, й завмирали в далині, а за ними сунули інші, і з голосів тих чаклунів ясно було, що вони сердяться.



“Але не на мене, - подумав Кеола, - бо проходять зовсім близько й не чіпають мене”.



І достоту як гончаки в смику, або коні на перегонах, або городяни, що біжать на пожежу, а інші дорогою теж кидаються за ними, отак і Кеола, сам не тямлячи, що він робить і навіщо, незчувся, як побіг услід за голосами.



Так він оббіг один мис острова, й перед його очима з’явився другий. І тоді йому згадалося, що там окремим гайком росло кілька десятків чаклунських дерев. Саме звідти долітав страшенний гамір і крик. На ці звуки побігли й усі ті, з ким біг Кеола. Трохи наблизившись туди, він почав розрізняти поміж вигуками брязкіт багатьох сокир. І це нарешті навело його на думку, що головний ватаг таки погодився з його радою і острів’яни заходились вирубувати дерева, а звістка про це розійшлася між чаклунами, і тепер вони збігаються захищати свої дерева. Велика цікавість потягла його вперед. Він подався за голосами, перетнув піщаний берег, добіг до узлісся й зупинився в подиві. Одне дерево лежало зрубане, в інших біліли глибокі зарубки на стовбурах. І там збилися купкою острів’яни. Вони стояли спиною до спини, а декотрі лежали долі, й кров червоніла в них під ногами. На всіх обличчях був вираз страху, а крик злітав угору, пронизливий, ніби вищання куниці. [164]



Вам траплялось бачити як дитина на самоті, з дерев’яною шаблею в руках, вимахує нею, стрибаючи й розтинаючи повітря? Саме так людожери, що збилися спиною до спини, підносили вгору сокири й рубали ними з пронизливим скриком, а тим часом не видно було жодного їхнього супротивника в тому бою, тільки час від часу Кеола бачив, як на них замахується сокира, що її не тримає ніхто, та ще час. від часу котрийсь із острів’ян падав з розрубаною головою чи грудьми, і його душа вилітала геть у крикові.



Якусь хвилину Кеола дивився на те чудо, ніби вві сні, та враз його пронизав смертельний страх від того, що він бачить такі речі. І саме в ту мить головний ватаг острів’ян угледів його, показав на нього рукою й вигукнув його ім’я. Тоді все плем’я теж побачило його, і очі в острів’ян зблиснули, а зуби оскірились.



“Нічого мені тут робити”, - подумав Кеола, вибіг з лісу й подався берегом, куди очі світять.



- Кеоло! - раптом покликав його голос звідкись поряд, де не було нічого, крім піску.



- Легуа! Це ти? - вигукнув він, із роззявленим ротом шукаючи її очима, але довкола не видно було нікого.



- Я бачила, як ти щойно пробігав тут, - відповів голос, - але ти не почув мене. Швидше принеси листя й зілля, та відлетімо звідси.



- Ти тут із матою? - спитав він.



- Ось тут, коло тебе, - відповіла вона, і Кеола відчув, як її руки обхопили його. - Швидше, листя й зілля, поки не вернувсь мій батько!



Кеола щодуху кинувся до узлісся й приніс чаклунське паливо; Легуа підвела його до мати, поставила на неї його ноги й розпалила вогонь. Поки він горів, із лісу весь час долітав гамір бою - там стиналися чаклуни з людожерами. Перші, невидимі, ревли на всю горлянку, немов розлючені бугаї, а острів’яни відповідали пронизливим, лютим, повним смертельного жаху вереском. І весь час, поки горів вогонь, Кеола стояв і слухав, і тремтів, і дивився, як невидимі руки Легуа підкладають у вогонь листя. Вона підкладала те листя швидко, і полум’я злітало високо, обпікало Кеолі Руки, а вона все підкладала та роздимала вогонь ротом. Ось догорів останній листок, полум’я опало, їх обох струснуло зі страшною силою, і Кеола та Легуа опинились удома, У вітальні.



Кеола дуже зрадів, нарешті побачивши дружину навіч, і не менше зрадів з того, що опинився вдома на Молокаї й може засісти за кухоль пої - бо на кораблях не роблять пої, [165] та й на Острові Голосів його теж не було, а вже й зовсім нетямився з радості, що ледве-ледве вислизнув із рук людожерів. Та була ще одна справа, не така ясна, і Легуа з Кеолою говорили про неї в тривозі цілу ніч. Адже на Острові Голосів зостався Каламаке. Якщо, дякувати Богові, він не зможе вирватися звідти, все буде добре; та коли він утече і вернеться на Молокаї, то буде нещасливий день для його дочки та її чоловіка. Вони говорили про його здатність виростати і про те, чи зможе він брести по морю таку відстань. Але Кеола вже знав, де лежить той острів - а саме, в Низькому, чи то Небезпечному архіпелазі. Отож вони добули географічний атлас і виміряли на мапі відстань. Наскільки вони могли судити, то був надто далекий шлях для старого, щоб пройти його пішки. А втім, щодо такого чаклуна, як Каламаке, ніколи не можна бути надто певному, тому вони вирішили порадитися з білим місіонером.



І ось Кеола розповів про все першому, котрий завітав до них. І місіонер дуже насварив його за те, що він узяв собі другу жінку на тому низькому острові; що ж до решти, то він запевнив, що не втямив з усього нічогісінько.



- Одначе, - сказав він, - якщо ви вважаєте, що ці гроші вашого батька добуті нечистим шляхом, я вам пораджу частину їх віддати на прокажених, а частину - до місіонерського фонду. Що ж до всієї отієї нечуваної маячні, то ви найкраще зробите, коли не розводитиметесь про неї ніде.



Проте він повідомив поліцію в Гонолулу, що, наскільки він зрозумів, Каламаке з Кеолою карбували фальшиві гроші, а тому варто було б постежити за ними.



Кеола й Легуа послухались його ради й віддали багато доларів на прокажених і до фонду. І та порада цілком напевне була добра, бо відтоді й до сьогодні про Каламаке більш ніхто нічого не чув. Та чи його вбито в бою коло дерев, а чи він і досі топче пісок на Острові Голосів - хто це може сказати?











.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций